Як живуть в Україні гагаузи і чому вони не прагнуть автономії

Влітку на вулицях села Виноградівка Болградського району порожньо й спекотно. Від тропічної температури півдня Одещини тіло враз бронзовіє, не зумівши захиститись від сонця. На одній з основних локацій — Володимир Ілліч Ленін, теж забронзовілий, простягає руку. Може, за водою?

Крок тихий і ще більше сповільнений у затінку зелені. Брами та арки будинків обплітають грона, суцвіття й кущі винограду — тотемного в селі продукту. Дев’яносто п’ять відсотків мешканців Виноградівки — гагаузи, представники корінного народу України, йдеться у репортажі The Ukrainians.

Загалом у світі їх 250 тисяч, в Україні проживають 30 із них. У Туреччині вважають, що гагаузи — це турки, які християнізувалися на території Болгарії. А в Болгарії думають навпаки: що це болгари, які зберегли віру, але відмовились від мови. Самі ж гагаузи вважають себе нащадками давніх турків з Алтаю. Протягом кількох століть вони мігрували зі сходу на захід і спершу вели кочовий спосіб життя, а згодом стали осілим народом.

Гагаузи — православні, але мова їхня споріднена з турецькою. Близька турецькій мові й стара назва села — Курчу. Місцеві й досі її використовують, особливо коли спілкуються рідною мовою.

— Вам допомогти? — питаю в літньої жінки, що самотньо чалапає дорогою, тримаючи в руці великий пакет. Та, трохи завагавшись, таки віддає мені торбу. Даріна Дімова, як і більшість населення Виноградівки, — гагаузка. Вона запрошує у двір, тоді до столу, а онучка Настя, вродлива, наче зі східних казок, дівчина хутко їй допомагає. На столі опиняється манджа — страва з картоплі та овочів, до якої інколи додають м’ясо, — бринза піінір та смачнющі паляниці гьозлеме.

— Колай геле! — каже до мене гагаузькою. — Смачного.

Моїй співрозмовниці вже 81, тож вона застала навіть Другу світову війну.

— Стріляли всі, — згадує тодішні тривоги і страх. — Чехи, німці, румуни ходили туди-сюди. Ми боялись, ховалися в погребах. А вночі світла не було.

— Яка тут була країна? — питаю.

— Вже не пам’ятаю.

Це й не дивно, адже Бессарабію у ХХ столітті передавали з рук у руки, ніби гарячу картоплину. На початку ХХ століття — Російська імперія, з 1918 по 1940 роки тут вже була Румунія, яка спершу співпрацювала з нацистами, а потім з совєтами. З 1940 по 1941 рік — знову трохи радянської влади, потім з 1941-го по 1944-й — знову Румунія, а вже потім на довгі роки — СРСР.

У складні воєнні часи багато дітей не мали змоги вчитися у школі. Пані Дімова, наприклад, закінчила лише п’ять класів.

— Важкий був час, — каже. — Ми босоніж до школи ходили, нічого вдягти було. Троє дітей, батька не мали, тільки маму. Варча, Варвара її звали. То я швидко пішла працювати, десь чотирнадцять років мала. І так дотепер. Далі — колхози, Совєтскій Союз. А то вже зовсім інша історія.

Виноградна індустрія

У листопаді 1946 року у Виноградівці створюють колгосп під назвою «8 Марта», в який об’єднують сорок дев’ять домогосподарств. Головою обирають Наніша Кочмара, але той пропрацював недовго: звільнили через те, що був віруючим. Паралельно у Виноградівці створили ще два колгоспи — імені Будьонного та імені 30-ліття Радянської України.

1950-го року ці три колгоспи налічували великі багатства: одна автомашина «Форд», двадцять шість волів, сорок три коня, двадцять три підводи, дві сіялки, двадцять три корови й вісімнадцять свиней. Річний дохід колгоспів становив 27 тисяч рублів.

— Ми постійно працювали, — згадує пані Даріна. — Колгосп величезний був! Там я провела двадцять п’ять років. Усе на виноградниках: сапала їх, різала лозу, підв’язувала, корчувала. Робили потім вино — червоне, біле та чорне.

Колгосп величезний був! Там я провела двадцять п’ять років. Усе на виноградниках: сапала їх, різала лозу, підв’язувала, корчувала. Робили потім вино — червоне, біле та чорне

— Чорне? — перепитую.

— Чорне.

Кажуть, гагаузьке вино має особливі лікувальні властивості.

— Пляшка їхнього вина — чи не найкращий подарунок із цих країв, — казала знайома молдованка Вікторія. Коли вона була вагітною, лікар порадив їй щовечора пити по чарці цього вина, аби виводити з організму токсини. — Його навіть на Чорнобильську атомну електростанцію возили після аварії, ліквідаторам видавали.

Читайте далі на The Ukrainians.