Хто несе квіти на Майдан, Або що тепер українці думають про революцію

Цими днями в Києві згадують загиблих у лютому 2014 року під час кривавих подій, які змусили втекти з країни екс-президента Віктора Януковича. Поки влада тільки анонсує гучні суди щодо розстрілів на Майдані, в центрі столиці відбуваються меморіальні заходи. Люди запалюють лампадки та несуть квіти.

Українська правда прийшла на Алею Героїв Небесної Сотні на три години 19 лютого і запитала, що люди думають про Революцію Гідності та як вони оцінюють зміни в країні через 4 роки. Автори не ставили собі за мету почути оцінку дій влади і не відбирали людей для коментарів спеціально.

За 20 метрів від виходу зі станції метро “Хрещатик”, на шляху до готелю “Україна”, пенсіонерка Катерина Василівна облаштувала робоче місце. З самого ранку їй допомагає внучка Світлана Кудін. На імпровізованому прилавку – гвоздики і лампадки. За одну квітку беруть десять гривень. Лампадка коштує на п’ять гривень дорожче.

Як зізнається Світлана, покупців в ці дні не так вже й багато. Втім, для неї це не стало несподіванкою.

– Воно так щороку все менше людей. Мені здається, що люди вже забувають. Перший рік після Майдану було дуже багато народу. Сьогодні мало купують квіти, – скаржиться вона.

За її тоном складно зрозуміти, про що дівчина шкодує більше: про відсутність гарної виручки чи через те, що загальний емоційний фон навколо Майдану з року в рік затихає.

– Держава доводить людей до того, – продовжує Катерина Василівна, бабця Світлани. – У неділю метро перекрили, не дали людям ходу. З кожним роком ця пам’ять про Майдан відмирає.

“На душі тривожно”

Людей на пам’ятному місці в будні дійсно не багато. Хоча в ці поминальні дні тут легко зустріти тих, хто завмирає біля портретів Героїв Небесної сотні, кладе поруч гвоздики або тюльпани.

– Як можна не прийти? – дивується Ольга Костенко. – Тут є над чим подумати, поплакати. Попросити вибачення у тих, хто загинув, за те, що ми їх не вберегли. Трохи жалко хлопців. Пройшло чотири роки, а змін майже немає. Якось, знаєте, на душі тривожно.

Ольга переїхала до Києва з маленького донбаського містечка Вуглегірськ, яке розташоване за 30 км від лінії розмежування. ЇЇ чоловік, шахтар та волонтер, помер минулого року – не витримало серце.

– Майдан все одно був потрібний,– впевнена вона. – Ці янголи збуджують і тепер на якісь справи. І втрати на фронті недаремні. Ми дійсно виборюємо незалежність. Я бачу паростки кращого життя, але хотілось, щоб темпи більші були. Хотілось би миру. Щоб Донбас був українським. Щоб за українську мову мене там “бандерівкою” не називали. Але це поки що мрії. Не знаю, коли вони здійсняться.

Киянин Максим Легкий, інженер за освітою, працівник комерційної фірми, також спеціально прийшов на Алею Героїв Небесної сотні, щоб покласти квіти. Він теж стояв на Майдані в 2014-му.

– Розумію, що ці люди своє життя віддали за нас. Я хочу висловити їм повагу. Зараз таке здивування, розчарування через те, що ці зміни не йдуть. Є рух в сторону Європи, зробили безвіз, але всі очікували більше. Немає у керівництва держави волі, – говорить чоловік.

На питання, чи пішов би він на Майдан, якщо б йому сказали, чим все обернеться, Максим Легкий відповідає: “Все одно пішов би. Треба було змінювати ту владу обов’язково, будь за що. Може далі буде щось краще… Але поки що це відбувається дуже повільно”.

Так само повільно вгору по Алеї піднімається 84-річний Євген Васильович. Чоловік не поспішає, зупиняється біля кожного портрета. В одній руці тримає тюльпани. Другою витирає сльози. Він довго шукає, куди б покласти квіти, поки не залишає букет біля дерев’яного хреста з меморіальними плитами.

– Ой, ніяких поки що змін, – констатує він. – Де ці паршивці, які повинні сидіти в тюрязі?! Вони жодної людини не можуть засудити, які розстрілювали хлопців. Наші діти, друзі тут віддавали життя за краще майбутнє, якого поки що не видно. На те, що надіялися, то залишилося в мріях.

–  Дуже важко говорити в такий день, – продовжує старий. – Одна влада паршива пішла, друга прийшла – така ж. Нічим не відрізняється.

“Это ваша страна, вам за нее отвечать”

Більшість з тих, хто приходить сьогодні на Майдан, відгукуються про політиків фактично однаково – без особливого пієтету. Марина Грабовська, колишня викладачка танців, постійно зривається на плач і крик, переходить то на українську, то на російську мову.

– Такі герої померли, щоб було гарніше життя. А що з нами роблять зараз? В раба нас прєвращають і в ніщєту. Ніяк не нажруться, бариги довбані! – обурюється жінка.

Такий епітет на адресу влади видає в Марині Грабовській учасницю “маршів Саакашвілі”.

– Сейчас я не хожу за Саакашвили, я хожу против бандитской власти, – немов виправдовується вона. – Ми ж думали, що бандита убрали з божею помощью. А ще хуже прийшли бариги, ніяк не нажруться. Совєсті нєт. Ходит, улыбается, по миру ездит. Ты же людей в нищету превратил, Украину разорил! За что ж погибли такие герои, такие люди?

Відповідей на ці запитання тут, біля портретів Героїв Небесної сотні, люди не знаходять. Замість цього плачуть, моляться і згадують спекотні дні та ночі зими 2014-го.

60-річний Віктор Бітик живе поруч – в “Пасажі”. Чотири роки тому він допомагав Майдану чаєм, бутербродами і грошима. Сьогодні приходить сюди, щоб все обміркувати.

– Та влада, яка прийшла, має кожен день сюди приходити, – вважає він. – З цією владою немає майбутнього. Якщо в мене була пенсія 600 доларів при курсі “вісім”, то зараз 150. Це підвищення рівня? А ВВП? Який був та зараз став? Це що – добробут?

Незважаючи на такі нерайдужні зміни в житті, Віктор Бітик називає Майдан “дуже важливою віхою”.

– У більшості українців свідомість вже перевернулася, – поясню він. – Її ніяка влада вже задушити не зможе. Я відчув, що в нас є національний дух. Якщо ми разом це зрозуміємо, то переможемо. Я – оптиміст. Ми маємо виходити (на вулиці, – УП). Якщо ні, нас затопчуть.

Свідомість “перевернулась” і у колишнього інформаційного аналітика Олександра Овчиннікова.

– В мене мати та жінка росіянки. Все життя розмовляв російською. Але тепер я українець і помру українцем, – розказує він про власні метаморфози.

Квіти Олександр Овчинніков приніс разом з дружиною Оленою Жоржевною. Жінка тримає чоловіка під руку, пенсіонер спирається на палицю. На ньому жовто-блакитний шалик, який йому зв’язала Олена.

Коли Олександр говорить про Майдан, то починає, без перебільшення, ридати.

– Ми підтримували хлопців, носили харчі до харківської палатки, – ледве чути його слова. – У найстрашніші часи сиділи вдома. А тепер… Краще б я помер замість них. Я – старий та живу. А вони – молоді, загинули за нашу свободу.

– Після Майдану ми почали почувати себе справжніми людьми,цінуємо прапор, – потрохи заспокоюється Олександр. – Ми відчули, що ми – нація, яка може здолати всіх. Нас підтримує весь світ. Ми – єдині. Це – наша країна, ми звідси нікуди не підемо. Це тільки самий початок незалежності. До Майдану ми багато років втратили на розмови. 25 років йшли не туди. Треба розвернутись та йти далі.

Олександр та Олена Жоржівна потроху спускаються вниз, до Майдану. З боку площі чутно “Adagio” Albinoni.

Біля портрету білоруса Михайла Жизневського, огородженого бруківкою, завмер величезний молодик з рюкзаком. Його звуть Володимир, він, як і Жизневський, так само білорус, турист із Гомеля.

Володимир відвертається від камери та каже, прискорюючи крок: “Бл*д*, ребята погибли. Это ж надо, такое сотворили!”.

– Кто? Кто сотворил? – уточнюють в нього перехожі.

– Да я разве знаю?! Это ваша страна, вам за нее отвечать и порядок наводить.

Євген Руденко, Українська правда