Олександр Кошиць: «Моє життя – це моя пісня»

У вересні цього року виповнюється 140 років з дня народження талановитого диригента, композитора, педагога, етнографа, засновника і керівника Української Республіканської Капели Олександра Антоновича Кошиця. Саме завдяки Кошицю весь світ пізнав багатство і безмежну глибину українського хорового співу. Виступи капели під його керівництвом підкорили слухачів    трьох континентів , а тогочасна світова преса майоріла заголовками: «Viva, Koshitz! Viva, Ukrainе!». В Радянській Україні про Кошиця намагались забути. Сьогодні ж Україна славить ім’я свого талановитого сина. Зокрема, в Києві, в Музеї культурної спадщини (української діаспори) зберігаються документи, що розповідають про життя та творчість славетного музиканта Олександра Кошиця.

Народився  Олександр Антонович 12 вересня 1875 р. в с. Ромашки Звенигородського повіту (сьогодні Миронівський р-н) Київської губернії в сім’ї  священника. Після закінчення школи, вступив  до Богуславського духовного училища,   а влітку 1890 р. юний Олександр разом з батьками вирушив до Києва, щоб продовжити навчання в семінарії. Для Кошиця починалося нове,  доросле життя, цікаве і повне несподіванок. Вступивши до семінарії, Олександр оселився в будинку на розі вулиць Братської і Борисоглібської. Тут знаходився пансіон для семінаристів, яким опікувалася  пані Долінська. Цікаво, що кожен навчальний рік Кошиць мешкав на різних вулицях Подолу: Спаській, Хоревій, Андрієвькому узвозі. Ці вулички і досі бережуть пам‘ять про юного музиканта. Вже перший рік в місті залишив яскраві спогади в памя‘ті Кошиця. Він побував на виступі церковного хору, та вперше відвідав оперу. І хоч Олександр сидів в останньому ряду і майже нічого не бачив, все ж оперний спектакль справив на нього надзвичайне враження і надалі Кошиць  все більше захоплюється музикою. Цьому сприяло і середовище, в якому він навчався. За його словами  «семінарія – це була справжня природня консерваторія, а семінаристи – носії української музичної культури». Тож  Олександр Антонович бере уроки гри на скрипці і фортепіано, а згодом втілює в життя свій перший музичний експеримент – разом з товаришами- семінаристами утворює музичний квартет. Ставши його учасником, Олександр  вперше відчув потяг до диригуванняв. Пізніше в своїй книзі «Спогади» Кошиць писав:  «Це були дні мого музичного пробудження, найщасливіші дні мого життя ».

Непомітно промайнули роки навчання в семінарії. Кошиць все частіше замислювався, що ж робити далі. Йти вчителювати до школи він не хотів, а від думки, що потрібно буде одягати рясу – «мороз йшов по шкірі». Юнак вирішив продовжити навчання, в  Духовній Академії, однак з першої спроби вступити туди йому не вдалося. Тому Кошиць  йде  працювати вчителем в сільську школу,та провчителювавши менше року, Олександр Антонович звільняється  і повторює спробу вступу до Академії. Навесні 1897р. Кошиць приїздить до Києва, успішно складає  іспити  і стає  учнем Академії, де  вчиться протягом 4-х років (1897–1901).

Після першого року навчання в семінарії Кошицю  довірили очолити академічний хор. За цю роботу він взявся з великою завзятістю. Керуючи хором впродовж трьох років, Олександр Антонович мав змогу поміж інших творів, виконувати церковні композиції свого улюбленого композитора Артемія Веделя. На той час це було ризикованою справою, адже твори цього автора було забороною. Але на свято в  день Івана Богослова на  урочистому концерті хор під його керівництвом виконав композиції Веделя і публіка була в захваті. В 1901р. Олександр Антонович закінчує навчання, отримує вчену ступінь Кандидата Богослов‘я і одружується. Його обраницею стала Варвара Попова, однак шлюб був невдалим і через чотири роки розпався. В цей час Кошиць  працює акцизним контролером на цукровому заводі, а згодом 1902р. їде до Ставрополя, де  працює вчителем. Саме тоді, Олександр Антонович проявляє себе як етнограф. За дорученням уряду Кубані  він записує український фольклор у станицях, де проживало багато українців.

І знову Київ… Олександр Антонович повернувся до міста 1904р. Про цей час він згадував: «Це був самий бурний, самий трудний, але самий щасливий період в моєму житті». Прибувши до міста, Кошиць оселився на своєму улюбленому Подолі. Він працює вчителем співу в семінарії, де раніше навчався, вступає до музичної школи М.Лисенка та  розпочинає свої перші кроки як композитор, створюючи численні, обробки  народних пісень.      В 1908р. Кошиць очолює  студентський хор університету св. Володимира, з яким працює протягом десяти років і з яким об’їздив чи не всі  куточки України. З часом, Олександр Антонович став для хористів не лише наставником, а й щирим другом, якого всі любили і поважали. З 1912р. Кошиць поєднує керівництво хором з роботою  капельмейстера в театрі Садовського. Протягом чотирьох років він з захопленням працював на цій посаді, але коли надійшла пропозиція  зайняти місце диригента в оперному театрі, Кошиць не зміг відмовитися. Микола Садовський не пробачив Олександру Антоновичу цей крок і сприйняв його як зраду. Впродовж 1916р. Кошиць працює в оперному театрі. За його словами: «Це було справжнє творче болото», тож на довго залишитися він тут не зміг.

Під час буремних  подій 1917-1920р. Олександр Антонович проявив себе як справжній патріот.  Він усім серцем підтримав визвольні змагання України за незалежність. В період УНР був представником новоствореного Театрального і музичного комітету. Згодом комітет перетворили на відділ при  Міністерстві освіти, а Кошиць став головою етнографічного кабінету при цьому відділі. В цей період він продовжує керувати студентським хором, вдало поєднуючи цю роботу з посадою чиновника при міністерстві.

Доленосним став у житті Олександра Антоновича 1919 рік. В січні за дорученням голови Директорії С. Петлюри  Кошиць розпочав  підготовку  до створення Української Республіканської Капели, метою якої  було  через українську пісню  показати світові, що є така нова держава – Україна. Зі свого боку Симон Васильович обіцяв повне державне утримання капели і дотримав свого слова. Олександр Антонович особисто проводив відбір до колективу.  На початку березня 1919 року Українська Республіканська Капела вирушила в світове турне. Вже перший виступ капели у Празі увінчався успіхом. Далі були виступи в інших країнах Європи, глядачі якої були вражені багатством та розмаїттям української пісні. Після завершення гастролей державне  забезпечення  було припинене і капела  розпалася. Для Олександра Антоновича це було великим потрясіннямта попри це  він продовжив свій творчий шлях. Завдяки його зусиллям було сформовано Український Національний Хор, до скдладу якого увійшла частина співаків Республіканської капели. В 1921р. новостворений хор розпочав гастролі країнами Північної і Південної Америки. Це турне було організоване  їхнім  американським імпресаріо Рабіновим. І знову успіх і найкращі відгуки в пресі: «Струни цього людського оркестру звучали так, що змусили нас трепетати під час концерту і нагадали, що є на цім Божім світі український народ і земля, ім’я якої Україна» – це відгук музичнихкритиків в Бразилії.

 Після завершення гастролей хор припиняє своє існування, а Олександр Антонович залишається мешкати в США. Мешкаючи в Нью- Йорку, Олександр Антонович керує  виступами  зведених українських хорів, концерти яких проходили з незмінним успіхом. Кошиць продовжує композиторську діяльність, зокрема бере участь як композитор і музичний керівник у створенні українського фільму «Маруся», а також розпочинає писати книгу «Спогади» про свій життєвий  шлях. На початку 40-х рр. на запрошення  української громади  Кошиць переїхав до Канади,  де прожив до кінця життя. Там  митець обіймає посаду викладача на курсах підготовки диригентів, керує українським хором, а в останні роки життя  працює над записом платівок з українськими піснями. У вересні 1944р. Великий Маестро помер і похований у м. Вінніпег.

Його творчий доробок – це десятки обробок народних пісень, літургійні композиції, дослідження в галузі етнографії, а головне, він виховав низку талановитих хорових виконавців, яким привив любов до української пісні.До останнього подиху Кошиць залишався вірним своєму покликанню та гаряче любив свою Батьківщину, прославляючи Україну піснею далеко за її межами : «Якби Ви уявили собі, які спокуси мені траплялися, щоб звернути з українського шляху  та які гарні перспективи мене чекали б, якби я пішов на чужу ниву працювати. А от Бог поміг мені встояти, не згинаючи спини, і хоч я нічого не маю, як і не мав, але в чужі руки не заглядав і до кінця життя докалатав на власному возі. Йдіть уперед і несіть Ваш, найтяжчий у світі, український хрест…»

Автор: Олеся Тарасова,

старший науковий співробітник Музею культурної спадщини