Бути корисною в час війни – пісні для українських бійців

Коли прийшов час відповідати собі на питання, чим я можу бути корисною своїм землякам, своїй країні в часи війни, я аніскілечки не сумнівалась в тому, що моє місце саме там, на Сході. Бо моя зброя – мій голос, мій інструмент, мої пісні. Це те, чим не воюють, а підтримують та оберігають. Це моя броня і моя молитва. Підтримувати бойовий дух, віру в свої сили та нашу загальну перемогу, віру в людство – це, на мою думку,  головне покликання артистів у часи скрути.

Зараз дуже важко займатися звичайними музикантськими справами – виступати в клубах, веселитися, записувати альбоми та знімати кліпи. Хочеться стояти пліч-о-пліч з хлопцями, які також покинули сім’ї, дітей та свій бізнес заради того, аби захищати наші землі від ворога.

Останньою крапкою стала випадково прочитана стаття про видатну співачку, українку за походженням, Клавдію Шульженко. Ця жінка, родом з Харківщини, під час Другої Світової війни, разом із своїм чоловіком зібрала джазовий оркестрик. За чотири роки виступів на передовій лінії фронту вони дали більше 500 концертів.  Такі співачки недаремно отримають звання «Народної артистки».

Тоді я остаточно вирішила, що мушу так само співати на фронті для бійців, підтримувати їх піснею та словом, як колись то робила Клавдія Шульженко.

Майже два місяці я мала виступи в зоні АТО, у військових частинах, звільнених містах Донбасу та госпіталях. Це були поїздки з різними артистами, організовані різними структурами. Звичайно, альтруїстичні. Організаціями були сплачені трансфер, проживання та харчування. А також сцена та звук, коли це було потрібно. Масштабною такою подорожжю були кілька-етапні поїздки, організовані компанією «Євромедіа». А також тур, організований Міністерством культури України. Паралельно я мала декілька виступів, які були організовані мною, або моїми друзями.

Мій перший виступ для бійців був у батальйоні «Київська Русь», що базувались на той час під Черніговом. За іронією долі, виявилось так, що доки ми до них їхали, їм вийшов наказ збиратися та вирушати вночі на Донбас. Тому, коли ми, артисти, приїхали – частина бійців вантажили боєприпаси, а частина слухали концерт. Це була найнезвичніша сцена в моєму житті. Ми виступали прямо на військовій машині. Хлопці сиділи на траві, слухали. З нами були священики, які казали коротенькі ненав’язливі, але влучні промови та пропонували хлопцям сповідатись та похреститись, якщо є потреба. Пам’ятаю один дуже кінематографічний момент. Одразу після молитви над усіма нами з дерев з галасом злетіла зграя воронів та полетіла геть за обрій. Це було приголомшливо та ірреально. Ми співали аж до темряви, хлопці не хотіли нас відпускати. Напевно, їм хотілося ще трішечки потриматися за мир.

Такі наші виступи – то не акт самовиразу. То навіть виступом назвати складно. Хочеться підібрати такі пісні, які в саме в ті хвилини були б хлопцям найбільш близькими. Занурювали у спогади, або відволікали від сумних думок, або налаштовували бойовий дух. Чомусь, найбільш «влучали» у відповідний настрій саме ліричні пісні. Пісні про щастя та кохання. Пісні про війну. Але однією з головних місій нашого перебування є навіть не музика. Найголовніше – це розмови, спілкування про життя, про мрії. Саме в таких бесідах хлопці розкриваються найбільше. Розповідають про своїх друзів та командирів. Інколи вони відкривають найпотаємніші свої мрії та почуття. Інколи навіть встигають закохатися. Одна з таких бесід була про командира, яким дуже пишалися всі бійці батальйону «Київська Русь». Вони називали його дуже по-рідному – Батя. Розповідали, як він душевно піклується про кожного солдата. Як він до останнього відмовлявся везти своїх хлопців на Схід, доки не буде відповідного екіпірування та військового знаряддя. Пару тижнів тому вже із зони бойових дій мені телефонував один боєць з цього батальйону. Розповів, що Батя загинув. Не думали хлопці, що будуть так скоро ховати свого рідного командира.

І дійсно. Навіть за короткий час виступів та спілкування з бійцями встигаєш так зріднитися з тими хлопцями, що всі вони стають тобі, як рідні брати. За всіх переживаєш, переймаєшся їхньою долею. Намагаюсь з кимось з бійців різних батальйонів підтримувати зв’язок, аби знати, як там справи у батальйоні, який настрій, які потреби. За два місяці назбиралася така кількість контактів, що це дає реальну можливість скласти певну картину ситуації на Сході. І про це не дізнаєшся з жодних офіційних новин.

Декілька разів під час таких поїздок траплялися дивні випадкові зустрічі. Так, зовсім несподівано я зустріла в лісі під Борисполем в одній військовій частині друга з Майдану. Потім на полігоні під Запоріжжям ми зустрілися із сотником, з яким разом були в одній сотні під час революції.

Найнебезпечнішим та водночас незабутнім виступом в зоні бойових дій став концерт для легендарної 25-ї бригади десантників. Ми їхали до них з Олегом Скрипкою у супроводі озброєних хлопців, які піклувались про нашу безпеку. Чотири години ми їхали на шаленій швидкості в колонні з 3-х автомобілів, де весь час автоматник на передньому сидінні передьоргував отвір автомату, реагуючи на команду «Тривога», яку передавали по рації.

По приїзду було знайомство, спілкування з хлопцями-десантниками. Вони щойно повернулися з тяжкого бою під Саур-Могилою. Саме там вони втратили багато своїх побратимів. Одному командирові мені довелося навіть перев’язувати поранену осколками ногу.

Кожний наш виступ, як правило, починається хвилиною мовчання в пам’ять про загиблих в боях героїв. Так було і цього разу. Хвилина мовчання. Виступ. Наприкінці – гімн України. Тільки-но ми доспівали останній звук – як засвистіло звідусіль та почалися вибухи. Це був мінометний обстріл. Ми як були в концертних сукнях, на підборах та у віночках – так і полізли під землю у найближчий бліндаж. Це було наше бойове хрещення вогнем. Земля падала нам на голови. Але було не страшно. Бо поруч були найсильніші, найсміливіші. Наші хлопці. Чоловіки. Українці…

Через два тижні я мала виступ у військовому госпіталі під Дніпропетровськом. Яким же було моє здивування, коли я зустріла того самого командира з 25-ї бригади, якому перев’язувала рани на нозі. Ще через тиждень ми знову були в тих краях, де розташовано госпіталь, мали виступ у військовій частині. На цей раз я мала нагоду бачити командира здоровим та щасливим та познайомилась з його дружиною та маленькою донькою. Отакі бувають на війні несподіванки.

Після того незабутнього дня, я мала цілий тиждень виступів у турі «Підтримаємо своїх», організованого компанією Євромедіа. Нас був цілий автобус відомих артистів, журналістів, операторів та фотографів. Ми виступали на площах міст, звільнених від терористів. Сватове, Кременна, Сєверодонецьк, Славянськ, Краматорськ. Для мене саме цей тур став відкриттям Донбасу. Особливо його мешканців. Люди, які виходили на площі своїх міст, тримали українські прапори, підспівували пісні українською мовою та вигукували «Слава Україні». Такого патріотичного піднесення неможливо було уявити це рік тому. Люди скрізь були красиві та святково вдягнені. Вони приходили сім’ями та раділи кожному артистові. Але не зважаючи на радість в очах, майже кожного з них торкнулася ця війна. Бо в тих містах живуть багато біженців. В більшості з них лишилися родичі в містах, захоплених терористами.

Коли ми приїхали у зруйнований Слов’янськ, у 95-ту бригаду десантників, йшов дощ. Тому нам довелося терміново шукати місце для виступу. Бо переважно ми виступаємо на відкритому просторі. Цього разу виступати нам довелося в розбомбленій залі, в яку нещодавно влучив снаряд та пробив дах. Скрізь на підлозі були уламки стелі та штукатурка. В повітрі стояв пил і дихати було важко. Але, попри все, концерт видався на славу. Хлопці плакали та сміялись. Звідкись наприкінці концерту з’явилися букети квітів для артистів. Вийшов командир бригади з промовою. Дякував за те, що ми не сидимо вдома на диванах та не фарбуємо паркани в жовто-синій, а не побоялися приїхати до них, подолавши страх та наражаючись на небезпеку. Після концерту я трохи прогулялася навколо того місця, де ми мали виступ.  Біля обгорілої будівлі я побачила пам’ятник з пророчим написом «Уклонися від зла та сотвори благо».

Коли ми від’їжджали, хлопці подарували нам прапори 95-ї бригади та зняли з себе бойові тільняшки. Просили берегти це, як найдорожче в житті. На День Незалежності прямо з концерту в Києві я зателефонувала одному з командирів 95-ї. Попросила включити гучний зв’язок та заспівала для всієї бригади пісню. На мені була тільняшка та прапор десантників. Після виступу всі люди встали та кричали «Слава ВДВ». Гадаю, хлопцям така підтримка з «миру» була дуже доречною.

Одразу після Слов’янську ми поїхали у Краматорськ. Там ми мали ще один виступ для бійців.Але самим незабутнім моментом був навіть не сам вступ. А те, що було після нього. Нас, артистів, посадили на БТР і під пісню, яка лунала прямо з динаміку на БТРі ми мчали навколо військового аеродрому, тримаючи в руках прапори, які майоріли на вітру. Всі бійці, повз яких ми проїжджали таким шаленим арт-десантом, вистрибували із своїх наметів, танцювали та махали нам у слід. Навіть песик АТОшка був радісно враженим.

Вже через декілька днів після туру «Підтримаємо своїх» я поїхала в тур, організований Міністерством культури України. Це були поїздки переважно у військові частини. Там перебували солдати, які щойно повернулися із гарячих точок. Та ті мобілізовані чоловіки, які готувалися зі дня на день поїхати воювати на Схід. Ми цілих десять днів навіть харчувалися солдатською їжею разом з ними. На цей раз у складі артистів були не лише музиканти, але і поети, а також військовий капелан. Ми співали лише по 2-3 пісні і здебільшого спілкувались. І то було добре. Цікаво, що через те, що я багато де була та бачила, я відчувала себе таким інформатором, який володіє ситуацією на Сході. Тому я не стільки розпитувала, скільки розповідала, що зараз діється в різних місцях Донбасу, та які настрої в хлопців у різних батальйонах. Головне, що хлопці хочуть чути, чи підтримують їх люди. Хочуть знати, що думають про них, чи чекають, чи надіються. І хочеться кожного з них чекати. Кожному дати сили. Сили надіятися та вірити у перемогу. Бо вона нам усім так потрібна. І хочеться бути з ними довше. Бути поруч. Бо саме така підтримка є дуже важливою і для них, і для нас. Ці хлопці вже дуже скучили за своїми рідними, за своїми сім’ями, за своїми дітьми. І давайте від імені українців всього світу побажаємо їм витримки, міцності та терпіння. І пообіцяємо підтримувати їх до кінця. Доки не прийде до всіх нас мир.