«Червоний» — фільм, за який не соромно

«Червоний» — роман письменника Андрія Кокотюхи, який захопив українських читачів іще кілька років тому, отримав свої промені слави та хвилю визнання. 24 серпня на великі екрани вийшов фільм за мотивами роману, сценаристом якого став сам же Кокотюха. Одразу важливо розділити читацькі враження від тексту та глядацькі від стрічки, оскільки йдеться не про екранізацію роману, а лише про відтворення епізоду із життя Данила Червоного за мотивами твору. Стрічка грузинського режисера Зази Буадзе «Червоний» вийшла за підтримки Державного агентства України з питань кіно, ставши переможцем сьомого пітчингу Держкіно.

За сюжетом у ГУЛАГу в 1947 році термін відбуває воїн УПА Данило Червоний. У постійній боротьбі за власне виживання Червоний долає неприязнь із боку табірного керівництва, регулярні пастки від співкамерників та небезпеки роботи в каменоломні. Українці в таборі представлені бандерівцями на чолі з Червоним та комуністом Льотчиком, який не визнає бандерівців земляками, бо в них «другая Украина — не советская». Керівництво табору дає Льотчику завдання — звітувати про плани бандерівців, однак комуніст протягом усього фільму намагається впоратися з власними страхами й тарганами. Зрештою, разом із однодумцями Червоний планує бунт. Андрій Кокотюха не йшов шляхом найменшого спротиву, щоби примітивізувати і спростити сюжет (за що йому щире глядацьке «спасибі»), тому любовна лінія, зокрема, проходять крізь життя другорядного персонажа, а не власне Червоного.

У фільмах, що засновані на реальних подіях (а це зазначено в титрах на початку), глядачу важливо повірити в цю дійсність, тобто дрібниць чи умовностей немає, адже ми пам’ятаємо, що диявол ховається в деталях. Автори стрічки або відтворюють антураж сповна й дають можливість зануритися в іншу епоху, побачити її та зрозуміти, або намагаються махлювати і згладжувати гострі кути недостовірності. Стрічка «Червоний» тест на правдивість пройшла, адже віриш усьому: героям і конфліктам, костюмам і локаціям… Меблі, плакат «Ударный труд — дорога домой», зображення Сталіна на воротах табору, барак та іржаві тюремні ґрати — теж немов справжні. Мовне питання в контексті розмови про фільм порушувати не варто, адже безсумнівною перемогою є те, що мова не стає маркером «свій — чужий». Вона відповідає табірним реаліям: бандерівці — україномовні, а всі інші одиниці табору — збірна солянка з усього Союзу, котра сипле російським тюремним жаргоном.

В’язень 1348, або Данило Червоний — головний герой, за поведінкою якого глядач спостерігає, але про якого він отримує мінімальну кількість інформації. Так, окрім кількох фактів, що свідчать про особливу небезпечність ув’язненого, котрі з особової справи зачитує начальник тюрми, — ми не знаємо про Червоного нічого. Ані про його наміри, якими він, безумовно, ні з ким, окрім найближчих побратимів, не ділиться, ані про громадянську позицію, ані про минуле, ані про те, як він потрапив до табору. Цікаво, що у фільмі немає жодного елемента, який показував би власне людський бік героя: епізод із дитинства, спогад про браві героїчні подвиги, відвертість про матір чи кохану — нічого. Ні на мить Червоний не проявляє душевної слабини й залишається мужнім ззовні — статура, шрами, погляд, голос. Рішучою поведінкою, прагненням до дій та незламним характером він втілює всі найважливіші для національного героя риси — отого непохитного борця, який не підкорюється системі й режиму. Червоний — переконливий.

Цей фільм по-хорошому патріотичний, адже в цій красивій, чесній та якісно знятій стрічці є простий і зрозумілий національний герой та його однодумці, чия головна життєва мета — боротьба за вільну Україну.

У фільмі порушується безліч гострих тем, зокрема й цінності кожної окремої людини в радянській системі. Так, коли в Червоного загострюються проблеми зі здоров’ям і він «викашлює легені», то до медсестри приходить комуніст Льотчик і просить про ліки, бо «ради одного человека стоит бороться», а медсестра відповідає, що в таборі постійно відбувається боротьба за людину. Однак усі розуміють, що людина в цій табірній боротьбі зазвичай програє, тож Червоний прагне це змінити. У цьому сенсі символічно, що «червоним» є не лише головний герой, але й ґрунт у таборі, який перефарбовує все навколо, та кров, що постійно проливається. Не менш важливим епізодом є й поява журавлиного ключа, який летить із теплих країв, повертаючись на батьківщину.

Рефрен про віру в Бога звучить протягом усього фільму. Начальник табору каже: «Бог един в трех лицах и этот бог — я». Коли українські в’язні святкують Великдень, моляться над хлібом і співають «Ой у лузі червона калина» — їх, звісно, переривають, бо ж немає ніякої «України». І начальник запрошує Червоного випити з ним горілки з нагоди Великодня, бо це родинне свято, а з ким же ще Червоному пити, адже «другой семьи у тебя здесь нет». Але ж насправді поряд із Червоним завжди бувалі побратими, яких об’єднує віра в те, що «ми тую калину піднімемо».

Але поряд із «політичними» та бандерівцями в таборі — звичайні зеки. І в цьому тюремному середовищі панує тотальний страх: кожен живе в боротьбі за своє «сьогодні», бо «завтра» — це примарна реальність, про яку герої лише мріють. У таборі всі слухають, здають, зраджують, борються за сфери впливу й готові до того, що, засинаючи вночі, вранці вже можуть не прокинутися. А загороджену територію, яка по периметру охороняється озброєними людьми, по-справжньому ніхто не контролює — ані «зеки», ані «бандерівці», ані начальство, яке так само ув’язнене радянською владою. Всі в однакових умовах — замкнений простір, психологічний тиск, контроль. Кожного з жителів табору ізсередини з’їдає приватний черв’як — хтось на нарах, хтось на ліжках, хтось у камері, хтось на вахті, але всі «мотают срок». Щастя чи просвітлення в цій реальності неможливе, тобто красивої миті, коли всі раптом почнуть щиро сміятися чи нарешті ослаблять натягнуті нерви, не буде. Голлівудського фіналу у фільмі не може бути: адже ГУЛАГ — це квиток в один кінець і він не може мати злетів.

Звісно, в цього фільму є окремі вади — як-от надмір музики, що «підсилює» трагізм кожного окремого епізоду, чи героїчна сцена, де по обидва боки від Червоного його однодумці й вони всі разом ідуть клином назустріч долі. Однак це ідеальний фільм у ключі національно-патріотичного виховання, а також це ще одна історія, яка утверджує ненависть до Союзу. «Червоний» і ганитимуть за кон’юнктуру, і хвалитимуть за патріотизм, і сіятимуть зерно сумніву в його правдивості, й даватимуть кредити довіри продовженню стрічки, однак старт показів по всій країні в День незалежності — це величезний плюс у карму фільму.

Настасія Євдокимова, «Детектор медіа»