Письменник Ірванець: Наш Ремарк бігає зараз десь на Донеччині

Гострий на слівце, веселий в душі та завжди актуальний зі своєю творчістю – письменник та драматург Олександр Ірванець завітав у Відень. Австрійська столиця стала одним із європейських міст, де відбулася презентація його збірки вибраних віршів «Санітарочка Рая». Книжка вийшла у видавництві «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА» цього року. 

У збірці віршів весь ліричний та сатиричний Ірванець, в ній — його любов та критика, літературне самовираження та буденне спостерігання за життєвими процесами.  

До Відня Ірванець завітав після презентацій в Любліні та Брно, а далі поїде в Хорватію, де крім «Санітарочки Раї» презентуватиме свій роман «Хвороба Лібенкрафта», що його переклали хорватською. 

Разом з VIDIA Олександр Ірванець розмірковував про свою творчу революцію та про природу культури сьогодення, а ще розповів, чому наступний його твір можна порівняти з оцтовою кислотою. 

— У Любліні на початку туру ви прочитали лекцію, яка стосувалася стану сучасної української літератури після подій Революції Гідності. Розкажіть і нам, чи відбулася в сучасній літературі революція, і які зміни ви бачите?  

— Сьогоднішня українська література інша, ніж була два роки тому. Я бачу зміни, втім, не знаю, чи вони позитивні, чи негативні. Сьогодні багато дискутують про мову в літературі. Яскравим прикладом є Гоголь — всі кричать і не можуть визначитись, чи він все-таки український чи російський письменник?

Змінилася також поезія, адже це дуже оперативний жанр. Вірші можна написати за п’ять хвилин, за годину, півдня. Тому великої прози про революцію ще немає. Її і не може бути, два роки – це ще мало. Років п’ять, а може навіть десять має пройти. Стосовно воєнних дій я вжив таку фразу: «Наш Еріх Марія Ремарк зараз бігає з калашніковим десь на Донеччині».

Думаю, що хороші романи про війну з’являться в районі 2020-го року.

— А наскільки за цей час трансформувався як письменник сам Ірванець? 

— Звісно, події наклали свій відбиток. У мене вийшла книжка «Пісні війни» – збірка з 20 віршів, також в ній є багато фотоматеріалу. Ці вірші написані під час Революції Гідності і війни. Якщо я видав книжку про це, значить мені наболіло. Також думаю, що колись хотів би написати п’єсу про Майдан. Про війну не зможу написати, оскільки я не був на передовій. Хоча рік тому їздив із фільмом «Поводир» в Маріуполь (Олександр Ірванець написав сценарій до цього фільму — Авт.). Зараз у мене тур Європою, а далі знову їду в Маріуполь та в місто Старопільськ в Луганській області читати вірші.

Я дуже сподіваюся, що хтось з хлопців напише роман про війну, на той час йому буде 30 років, може більше.

— Назагал, якою ви бачите роль письменників в таких історичних подіях? 

— Не можу сказати за інших письменників, не маю права, можу про свою роль розповісти. Так, я – письменник соціально-активний, пишу вірші, соціальні сатири. Є люди, які пишуть про вічне. Я не маю права їм дорікнути — хтось на барикадах, а ти… Кожен обирає сам. Є письменники, які обрали політичний нейтралітет і при цьому залишаються добрими письменниками. Моя роль – так, я хочу бути зараз тут, на барикадах. Хтось не хоче і я не маю права його засудити, і ніхто не має права.

— На вашу думку, наскільки потужною зброєю має бути культура? Розвиток культури нині повинен бути пріоритетним чи це все-таки «гуляння під час чуми»? 

— Важливо розуміти, для кого пріоритетом – для бюджету? Ні, бо йде війна. Тут я згоден. Інша справа, що культура мусить зовсім по-іншому фінансуватися. На жаль, державна машина реформується дуже важко, міністерство культури – це такий собі динозавр.

Я знаю, що ось недавно на фронт поїхав Подерев’янський, це був фурор. Така культура – не пріоритетна?

— Ви зараз багато їздите Європою — скажіть, якими бачите українців за кордоном і їхню роль в культурному житті України? 

— Я добре знаю українців за кордоном, бо досить багато подорожую. Про американську діаспору я навіть написав п’єсу. Звісно, вони молодці, що організовують, плекають, зберігають культуру. Але не варто перебільшувати їхню роль.

— Якось ви зауважили, що бажаєте, аби пропорція мінорної поезії в українській творчості зменшилася. В той же час у одному з інтерв’ю ви сказали, що самі часто пишете вірші, коли вам болить, дошкуляє. Проте вашу творчість не можна назвати такою страждальницькою. Як вам вдається у такі складні часи, відтворюючи дійсність у віршах, все-таки вдаватися скоріше до сарказму, аніж суму?   

— Так, я не люблю сумувати. «Микола Джеря» Нечуй-Левицького, «Повія» Панаса Мирного – це дуже безпросвітні твори. Навіть «Кайдашева сім’я» написана прекрасною мовою, але в сумі – це депресивно.

В той же час, я написав два романи, які теж не мають оптимістичного фіналу. Замолоду я був ліричним. А з віком трохи змінююся. Це, як кажуть, вино, що перероджується в оцет. Очевидно, щось таке потрошку стається зі мною. Я дуже ціную гумор, люблю посміятися навіть в найважчій ситуації. Вважаю, що саме почуття гумору – це є важлива риса повноцінної людської особистості.

— То в найближчому майбутньому чекати Ірванця з оцтом? 

— Так, я пишу новий роман. Він буде дуже саркастичним. Можна вжити таку метафору: роман «Рівне/Ровно» був розбавлений оцет, «Хвороба Лібенкрафта» – оцет звичайний, а новий роман – оцтова кислота, концентрована.