Лист до святого Миколая

Був початок грудня 2013р.  Будильник задзеленчав рівно о п’ятій годині. На першому поверсі вже горіло світло, а за вікном ще була темінь. Василинка заглушила долонею дзвінок, щільно закуталася і ніяк не хотіла відривати голову від подушки. Через кілька хвилин зайшла мама, легенько взяла Василинку за руку і привела її вниз до ванної. Батько з мамою з доїльним апаратом у руках пішли доїти корів. Перед дверима ванни чекав у черзі старший брат, але пропустив Василинку умиватися поперед себе.

Три роки тому вся їхня сім’я  – батьки, бабуся і п’ятеро дітей – три старших брати Василинки і її молодша сестра – мешкали у квартирі багатоповерхового будинку на одній з центральних вулиць столиці автономної республіки України.  Недалеко від їхнього будинку знаходилися залізничний, автобусний і тролейбусний вокзали і з весни там завжди було багато приїжджих, які прямували далі до берегів морів відпочивати. Там також був єдиний у місті ресторан McDonald’s, де вони  сім’єю відмічали дні народження дітей.

Недалеко від їхнього будинку знаходилася недавно збудована з ініціативи президента держави єдина в автономії гімназія з українською мовою навчання. У гімназії були просторі класи, два басейни, три спортивних зали та спортивні майданчики на подвір’ї. Це викликало заздрість у батьків російськомовних дітей, бо у їхніх школах басейнів не було.

Кожного року у травні проводився запис малюків у перший клас гімназії.

На перших порах на навчання до гімназії приймали тільки дітей, які володіли українською мовою і вміли нею писати і читати. Батьки чергували по дві ночі, щоб у порядку черги записати дітей на навчання, бо було тільки 90 місць. Згодом  запровадили внесення батьками благодійної допомоги для гімназії і на навчання стали примати дітей з російськомовних сімей і їм на перших порах було важко засвоювати шкільну програму. Крім Василини, у гімназії у вчилися ще її три брати та молодша від неї сестра.

Василинка розказувала: “Бабуся, як колишній санітарний лікар, постійно нарікала на продукти, які продавали у супермаркетах, найбільше на молоко, і називала його забіленою водою, вважаючи, що від нього жодної користі. Найстарший брат з інтернету дізнався спосіб визначення жирності молока, приніс зі школи високу скляну мензурку і наповнив її свіжим молоком. Через вісім годин на поверхні зібрався тільки один міліметр жиру, а повинно було бути більше трьох, бо молоко було 3,2%. Масло бабуся називала радянським комбіжиром, а олія при нагріві розбризкувалася у сторони, що свідчило про її низьку якість. Найбільше нас засмучував напій “Живунчик”, який всі любили за його приємний смак. На етикетці писали, що це соковмісний напій, а у рецептурі вказувалося, що в ньому міститься тільки 2% відновленого (тобто розбавленого) соку, замість 10%, як це вимагали державні умови.

Перед тим, як у сім’ї мала народитися шоста дитина – всі переїхали жити у село у двоповерховий будинок, де колись жила бабуся. Тут було просторо – багато кімнат, підвал, горище, кожен школяр мав свій робочий стіл, а за городом був великий і глибокий ставок і починався ліс. Батько говорив, що будинок знаходиться на висоті 500 метрів над рівнем моря, яке було в 12 кілометрах від дому. До моря можна було проїхати вузькою ґрунтовою дорогою через ліс і крутий спуск з гірського перевалу. Батьки придбали собаку, чорну корову Чорнушку, завели курей і кролів, які забезпечували сім’ю повноцінним екологічним, майже альпійським,  молоком, м’ясом і яйцями і вже не потрібно було часто ходити у супермаркет за продуктами. До традиційних трьох занять німецьких жінок на букву К, якими займалися бабуся з мамою  – кірхе, кіхе і кіндер (церква, кухня і діти) додалося ще три К, але важчих, ніж німецькі – корова, кури і кролики.

Влітку з лісу часто виходили загорілі з довгими бородами та великими наплічниками за спиною туристи і просилися у батька прийняти душ і він їх

безкоштовно проводив до ванної. У селі жили більшість кримських татар і мужчини молилися у збудованій мечеті. Сусід-татарин щороку, крім городини, вирощував отару овець, а восени перед великим мусульманським святом Подяки різав їх на м’ясо і дарував нам одну четвертину туші. Школярі-татари зі своїми планшетами приходили біля нашого будинку дивитися інтернет, бо на даху була антена з вайфаєм. Вони вчилися у російськомовній школі у сусідньому селі, а декотрі у закритому медресе-інтернаті, де поглиблено вивчали арабську, турецьку і англійську мови.

Після сніданку всі клали ранці у багажник і всідалися вп’ятьох на задньому сидінні, мама з батьком попереду і ми їхали до міста. До автотраси треба було їхати по вузькій дорозі, яка петляла по селах, піднімалася вгору і серпентином спускалася в долину. Надворі була темрява, а по селах на стовпах рідко горіли  тямні ліхтарі. Батько включав оксфордівський звуковий диск англійського уроку, і під гул двигуна ми часто засинали.

У гімназії щодня перед уроками всі учні з вчителями стоячи співали державний гімн, а на подвір’ї на високій щоглі майорів державний прапор. По класах і у фойє на стінах висіли портрети Шевченка, українських гетьманів і письменників. На зворотній дорозі додому у авто звучав урок французької мови. Інспектори дорожнього руху на посту вже знали, що наш автомобіль постійно їде з порушеннями (везе не п’ять, а сім пасажирів), але не зупиняли і не карали.

У суботу ми нікуди не їздили, готували уроки, допомагали по господарству, а  у неділю зранку їхали до міста на літургію до церкви. Вона довгі роки знаходилася у підвалі будинку, бо на прохання нашої церковної громади влада міста, хоч і змінювалася, але земельну ділянку під будівництво храму не виділяла, мабуть тому, що віруючі були іншої конфесії”.

Для владної московської конфесії у забудованому центрі міста, де у невеличкому сквері на постаменті стояв танк, який нібито першим у 1944 році в’їхав до визволеного від німців міста, і навколо нього, як біля храму віруючі,  щороку збиралися фронтовики святкувати день Перемоги, на відстані двох сотень метрів від діючого храму цієї ж конфесії розпочали будівництво нового величного Олександро-Невського храму ( На цьому місці з 1787р., виконуючи побажання російської імператриці Катерини ІІ, почалося будівництво храму, але місце будівництва, залишаючи кожен раз вже виконані роботи, три рази міняли, і з проблемами освятили храм аж у 1829р.).  Хоч скрізь велися розмови, що будівництвом сучасного храму опікується сам прем’єр автономії, роботи з 2003р. велися в’яло, але майже завершили. Восени У 2014р. на будівлі храму вивісили банер з великим портретом В.Путіна і написом:”Воссоздание кафедрального собора Святого Благоверного Великого князя Александра Невского проходит под патронатом Президента России Владимира Путина.”

Як тільки Василина навчилася писати, вона разом з братами на початку грудня після свята Введення писали листи святому Миколаю з проханнями, які б вони хотіли подарунки, якщо їхні поступки і поведінка у році, що завершується, заслуговують цього.

Святий Миколай з грецької означає “той, хто перемагає народ” – єпископ, християнський святий і відомий, як Микола Чудотоворець. Його батьки Феофан і Нонна  були глибоко віруючими християнами, володіли кораблями та вважалися заможними міщанами у грецькому місті-колонії Патара у Малій Азії, що у сучасній Туреччині. У батьків довго не було дітей і народженого у 278р. хлопчика на здивування сусідів без вичікувань зразу ж по християнському обряду охрестили Миколаєм. Він був єдиною дитиною у сім’ї. Миколая дбайливо виховали у християнському дусі, а дядько, який служив у м.Мира єпископом, забрав його до себе і дав добру духовну освіту. Згодом Миколай став священиком.

У період великої епідемії у 300р. батьки Миколая померли, а одержану спадщину він протягом нетривалого часу роздарував нужденним і хворим людям. У житті був скромним і поступав згідно Євангелії: “Нехай не знає ліва рука, що дає права” та “нехай знає про ваші добрі діла лише Отець Небесний”. Він сам шукав бідних, щоб їм допомогти. У м.Мирі Миколая обрали єпископом. Він брав участь у І Нікейському Вселенському Соборі і у суперечці з опонентом Аріаном навіть вдарив його по щоці. Помер Миколай 19 грудня 345р.

До чудес, які здійснив при житті Миколай, належать врятування рибалок у морі від бурі, трьох доньок бідного чоловіка, щоб вони не стали на шлях повій, трьох юнаків від смертної кари, воскресив трьох вбитих дітей та врятував від голоду населення міста Мира.

Щоб запобігти осквернення мощів Миколая греки, що жили в Італії, приплили на 3 кораблях до Миру, розкопали поміст у церкві, забрали гріб з мощами Миколая і миром і привезли до церкви у м.Бар. При допомозі мощів Миколая вилікувалося від різних недуг 111 людей, навіть один глухонімий заговорив. У Барі збудували нову церкву святого Миколая. Освячення церкви і перепоховання мощів Миколая у велику срібну раку у 1089р. здійснив Папа Урбан ІІ. На освяченні була делегація Київської митрополії. Церква у Барі збереглася до наших днів. Зараз в Англії, Німеччині і Франції є понад 2,5тисячі церков, присвячених св.Миколаю. В Україні найстаріша церква св.Миколая з ХІІІст. знаходиться у Львові.

З ХІІст. з Німеччини ввійшло в традицію перед святом Миколая дарувати дітям анонімно і класти під подушки зимовий одяг, взуття, у кишені та панчохи – горіхи і солодощі, а нечемним дітям – різки. З часом діти почали писати листи св.Миколаю, у яких перераховували свої добрі справи і просили від нього конкретні подарунки. У протестантських країнах після Контрреформації св.Миколай  перетворився на Санта Клауса і дарує дітям подарунки перед Різдвом Христовим. В СРСР з 1937р. замість св.Миколая більшовики запровадили вручення подарунків дітям перед Новим роком придуманими ними Дід Морозом з молодою дівчиною Снігуронькою.

Святий Миколай опікується водіями, воїнами, мандрівниками, покровительствує морякам, торгівцям, студентам, дітям і допомагає бідним.

“Кожного року я з братами на свято Миколая зранку, як тільки проснулися, знаходили під подушкою те, що просили у листах. Найбільше мене вразив минулорічний подарунок Миколая. Хоч я школярка, але у листі просила у Миколая кухонний набір, щоб самостійно, як мама, могла готувати і пригощати своїх ляльок, собачок і медведиків.

На святого Миколая був будень і ми повинні були їхати до школи. Як тільки я проснулася, зразу ж заглянула під подушку, але там було порожньо. З хвилювання я ще раз забрала подушку, оглянула місце, зазирнула під простирадло – ніде нічого не було. Невже Миколай мені нічого не подарував? Я ж цілий рік була слухняною, допомагала мамі, приносила зі школи добрі оцінки, відвідувала уроки музики і щодня займалася з меншим братиком-непосидою. Як стверджує мати, через неякісну вакцину при щепленні, він, як і багато інших хлопчиків його віку, погано розмовляє, тому з ним потрібно регулярно спілкуватися”.

З хвилюванням і страхом Василина прибігла до кухні і зі сльозами на очах та гіркотою у голосі пожалілася мамі, що у неї немає подарунка. Хлопці на верхньому поверсі у своїй кімнаті вже голосно обговорювали свої подарунки.

–         Є в тебе подарунок! – заспокоїла мати. –  Він великий і під подушку не поміщався, тому Миколай залишив його у вітальні, – і мати за руку повела її з кухні. Посередині кімнати стояла гора з картонних  коробок з етикетками, на яких великими буквами латинським шрифтом щось було написано, але не англійською мовою, яку вчила Василина.

–         Ти йди у ванну митися, а татусь зараз повернеться і ти з ним

розпакуєш подарунок.

У коробках був дитячий меблевий гарнітур кухні зі Словаччини – столик з газовою

плитою і двома боковими шафами для продуктів та підвісна шафа на двоє дверцят. У шухлядах були відділення для приборів – ножів, ложок і виделок. Радості у Василинки від подарунка Миколая не було меж – вона захоплено підстрибувала, відчиняла і зачиняла дверцята і вже хотіла у гарнітур класти посуд.

Ввечері у розмові по скайпу з тіткою Софією, як працювала в Канаді, Василина радісно ділилася враженнями від подарунків Миколая. Тітка колись працювала у Криму хірургом, досконало знала англійську мову і одна з небагатьох серед однокурсниць їздила за кермом автомобіля, що було диковинкою. Коли Україна стала незалежною державою, жителі Криму одержали паспорти громадян держави України і багато з них виїжджали за кордон працювати. Уряд Аргентини знав, що за минуле століття в усі хвилі еміграцій до Аргентини приїжджали працьовиті  і толерантні українці, які внесли вагомий вклад у розвиток економіки Аргентини, тому для них був оголошений безвізовий режим.

За короткий час до Аргентини з Криму приїхало багато росіян, переважно моряків і таксистів, з паспортами українців. Це були зовсім інші люди, ніж українці – вони не знали української мови, не відвідували богослужінь у церквах, не варили українських страв, не колядували на Різдво ні вдома, ні в церкві, пили багато алкоголю та своєю поведінкою створювали дискомфорт для інших громад. На скарги громадян Аргентини її уряд незабаром тимчасово скасував для громадян України безвізовий режим.

Тітка Софія виїхала до Аргентини, де працювала не за фахом і вивчала в університеті іспанську мову. Коли в Аргентині настала економічна криза, тітка переїхала до Канади і там працює до цього часу. Вона їздить на роботу на власному автомобілі, придбала власне помешкання, вивчає французьку мову і її підвищують на посаді.

Недавно тітка вийшла заміж за Джона. Він уже приїжджав у гості до них у село і сподобався Василині – мав загоріле обличчя, великі чорні і веселі очі, дуже білі зуби та довге чорне з блиском волосся. Василинині брати розмовляють з Джоном англійською мовою. Він був здивований на екскурсії, що у Криму є кладовище французьких і британських вояків (їхні держави воювали з Росією у Чорному морі і Криму).

Бабуся з Києва вишила для гімназії портрет Івана Богуна. У нього був орлиний погляд голубих очей з-під чорних брів, чорні вуса, смушева шапка з червоним дном і довгим пером спереду, прикріпленим великим у оправі рубіном, а голубий плащ з коміром прикривав шитий золотими нитками жупан. Коли бабуся забирала з багетної майстерні у спілці художників портрет у рамці два художники з довгим до плечей волоссям сперечалися щодо одягу Богуна, один з яких доказував, що плащ повинен бути малиновим. Портрет повісили у коридорі гімназії біля директорського кабінету і він всім дуже сподобався.

Після зимових канікул кожен ранок наступав раніше, йшло до літа, і у лютому вони зранку їхали вже не в темних сутінках. У школі оголосили, що у столиці автономії почалися військові дії і закликали всіх бути обережними і не ходити в центр міста, хоча він і так вже був перекритий для руху. Зі школи вони поверталися об’їзною дорогою, і їм назустріч рухалися довгі колони однакових високих темно- зелених автомобілів без номерних знаків із закритими зеленим брезентом кузовами.

Одного дня до класу зайшли немолоді, із зарослими обличчями, солдати з блискучими, але не новими автоматами на грудях, одягнуті у плямисту військову форму. Після оглядин вони пішли по інших класах. У фойє школи вони зірвали український прапор, а зі стіни – портрет Шевченка і інші портрети. Високу стелу у фойє з прізвищами фундаторів гімназії, у тому числі Л.Кучми, не чіпали. У кабінеті директора заставили директора гімназії написати заяву на добровільне звільнення зі займаної посади і забрали цю заяву зі собою. Наступного дня у гімназії перед уроками вже не звучав Гімн України. Директором гімназії став один з колишніх заступників директора і йому до кінця уроків, як нам крадькома розказували, принесли письмові звіти класних керівників про те, що переважна більшість дітей з усіх класів висловили бажання продовжити навчання російською мовою, хоч ніхто ніяких опитувань школярів не робив.

Ввечері батько сказав, що у війнах з Росією за незалежну Україну загинули його обидва прадіди, воювали діди, дядьки і тітки, декотрі були вивезені до Сибіру, там

померли і могили їх невідомі. Заради вивчення української мови та історії України ми щоденно долаємо далеку дорогу до гімназії. Він з мамою прийняли рішення, що всі п’ятеро школярів поїдуть до бабусі в Київ продовжувати вчитися в українській школі, щоб завершити навчальний рік.

У бабусі в Києві була невелика квартира на дев’ятому поверсі. Там чомусь часто ламався ліфт і в очікуванні на ремонт приходилося два-три дні підніматися разом з важкими ранцями по сходах. Раніше до бабусі внуки приїжджали в гості по черзі по двоє, а зараз розмістилися, хоч у тісноті, але усі.

“У київській школі ми були першими біженцями з Криму і нас тепло зустріли. У школі не було басейну і на перервах школярів не випускали на подвір’я. Ми успішно завершили навчальний рік і повернулися до села в Крим. Батьки очікували, коли у Криму почнуть працювати нотаріуси, щоб продати майно і переїхати жити на материкову Україну.

Після літніх канікул ми продовжили навчання у київській школі, а сестричка з братиком залишилися з батьками у Криму, бо нотаріуси так і не розпочали діяльність.”

Одного дня Василинка прибігла дуже радісна і голосно похвалилася бабусі, що одержала із зарубіжної літератури оцінку 14! (найвища 12) i показала щоденник. Виявляється, вчителька так оцінила розказаний нею напам’ять весь білий вірш британського поета Дж.Кідса “Про коника і цвіркуна”, у якому завдяки талановитому перекладу на українську мову  “Поезія землі не вмре ніколи…, а невтомний голосок обнизує покоси і частоколи”.

“Ми зі школи їздили на екскурсії на завод “Кока-коли”, шоколадну фабрику “Рошен”, олімпійський стадіон, відвідували музеї, театри і філармонію. Фабрика “Рошен” дуже відрізнялася від шоколадної  фабрики містера Вонки, про яку я читала у книзі Р.Дала “Чарлі і шоколадна фабрика”. При денних екскурсіях ми пропускали уроки.”

У зошитах київської фабрики на останній сторінці обкладинки були український і англійський алфавіти. В українському алфавіті бракувало букв г, і та о.

Незважаючи на наявність Академії педагогічних наук і, нібито, скрупульозних експертиз підручників, у рекомендованих міністерством науки і освіти виданих величезними тиражами підручниках було багато незрозумілих правил, зокрема такі: “турбіна – це енергетична машина, яка обертає воду”; “місце, де породи залягають у великій кількості, називають родовищем”, “важіль – тверде тіло, яке може обертатися”, “маса тіла – фізична величина, яка є мірою інерції” і т.п.

На керівних і одночасно на наукових посадах в Україні працюють понад 56 років президент Національної Академії Наук,  21рік – ректор національного університету нафти і газу та багато інших керівників наукових установ. На протязі 30 років керівник, а згодом голова правління одної з найбільших шахт України одночасно постійно з 1990р. обирається депутатом Верховної Ради України. Наукою можливо займатися ціле життя. У одному жарті говориться, що біолога запитали, коли він нарешті закінчить вивчення хробака. Той відповів, що хробак довгий, а життя коротке! Тернопільчанин І.Пулюй 32 роки завідував  кафедрою фізики у Чеському технічному університеті (колишня Німецька вища технічна школа). Він першим у світі відкрив х-промені і на базі його відкриття стали випускати трубки для просвічування переломів людських кінцівок. В.К.Рентген відкрив ті ж х-промені на 14 років пізніше Пулюя, але так сталося, що у світі визнали Рентгена, а не Пулюя. У похилому віці Пулюю пропонували посаду міністра освіти Австро-Угорської імперії, але він відмовився і продовжував займатися наукою. Сучасні українські науковці чомусь впевнені, що, на відміну від науковців інших країн світу, можуть на належному рівні навіть у похилому віці тягнути важкого адміністративного воза керівника. В останні роки від обраних світових керівних посад відмовилися очільники римо-католицької і греко-католицької церков і такий крок готується вчинити також королева Великобританії.

“Батьки нам повідомили, що наша бабуся у Криму тяжко захворіла. Ввечері вона розмовляла з донькою Софією з Канади, а вранці лежала нерухомо, не розмовляла і нікого не пізнавала. У школі нам повідомили, що мер Києва прийняв рішення продовжити на тиждень тривалість осінніх канікул, щоб зекономити газ на опалення. Надворі стояла тепла погода і в класах не було холодно. Пропущені за продовжені канікули уроки влада рекомендувала надолужити за рахунок ущільнення навчального процесу. Ми не уявляли, як проходитиме ущільнення, щоб вивчити матеріал за пропущених 10 учбових днів, які ми витратили на канікули і екскурсії. На канікули ми знову поїхали у село.

Бабуся лежала у своїй кімнаті на спеціальному високому ліжку. Ми гладили її по теплій руці, але вона не реагувала. Через кожні чотири години мама годувала її через трубку. Меншим братику і сестричці у кімнату бабусі батьки заборонили заходити.

Після канікул до Києва ми їхали у різних купе вагона. Провідник на станції, де був паспортний контроль, заборонив виходити з купе. Російські прикордонники вели нас за руки у купе, де був батько, і перевіряли наші документи та доручення мами на дозвіл батькові нас перевозити. Жінка-прикордонник влаштувала нам перехресне опитування і, показуючи на братів, наказувала називати їхні імена і у яких класах навчаються.

Незабаром у школі знову оголосили, що зимові канікули будуть продовжені, а пропущений матеріал ми вивчимо за рахунок ущільнення. Ми порахували, для того, щоб надолужити учбовий матеріал за пропущені дні потрібно на протязі лютого-квітня місяців вчитися у школі у всі суботи, що навряд чи здійснимо. У звичайні дні і так щодня по шість уроків, так що сьомий урок важко висидіти.

На свято Введення бабуся попросила нас усіх написати листи Святому Миколаю і вказати прохання на подарунки, які б ми хотіли, щоб він нам приніс. Ми усамітнилися по кутках квартири і написали листи, заклеїли їх у нові конверти і віддали бабусі. Сестра намалювала на своєму конверті наш будинок у селі у снігу і ялинки поруч у лісі. Бабуся обіцяла віднести листи до церкви.

Наступного дня всі школярі пішли до школи. Бабуся сіла за стіл і в домашній тиші по черзі розпечатувала конверти, читала прохання внуків до Миколая і записувала їх у загальний список. Василинка написала: «Дорогий Святий Миколай! Наближається день Твого свята. Я б хотіла, щоб бабуся виздоровіла, братик навчився добре розмовляти, закінчилася війна, а Крим повернули Україні. Якщо я вела себе добре, то я прошу Тебе подарувати мені фотоапарат і довгий плащ, бо я мрію стати журналісткою, а вони ходять у довгих плащах. Я щодня молюся і вірю в Тебе. Твоя Василинка.» Сльози самі покотилися з бабусиних очей і вона сиділа не рухаючись. Коли Василинка повернулася зі школи і стала ділилася враженнями про уроки, бабуся мовчки пригорнула її до себе, поцілувала у голову з гладким волоссям, довгою, нижче пояса, косою і знову заплакала.