Яку історію вчать в українських школах за кордоном?

Конфлікт, який нещодавно набув розголосу в українських ЗМІ щодо відкриття російських класів в українській школі “Дивосвіт” у Мадриді, насправді стосується всіх українських громад трудових мігрантів у Європі.

Більшість освітніх закладів такого типу пройшли за свою історію “критичні” моменти національної самоідентифікації. Свого часу, наприклад, у Лісабоні розділилася найбільша у Португалії школа при Спілці українців у Португалії.

Внаслідок цього зараз мирно співіснують школа “Родина” (або Родіна) для так званих мігрантів зі Сходу і українська суботня школа “Дивосвіт” при Спілці. Кожен отримав згідно своїх переконань, і конфлікт вичерпався.

Тепер українські мігранти, наприклад з Донбасу, мають вільний вибір: якими мовами вони хочуть, щоб їхні діти володіли. Багато вибрали школу “Дивосвіт”, де викладання ведеться виключно українською. Парадоксально, але такої можливості вони не мали на Батьківщині.

Насправді, суботня школа за кордоном – це завжди складні відносини. Вимагати від вчителів-волонтерів виконання статутів, правил та положень в умовах, коли вони знаходяться під тиском прискіпливих батьків і дають собі раду з дітьми, які перевантажені різномовними школами і все це за символічну винагороду, позбавляючи себе відпочинку після тижневої роботи, – надзвичайно важко.

В більшості випадків, така самопожертва базується на патріотичних почуттях педагогів та щирій любові до дітей.

Українські суботні (недільні) школи, як і масова українська міграція, мають понад двохсотлітню історію. І завдяки національному самоусвідомленню, українським церквам і організованим школам українцям вдалося не розчинитися у інших культурах, а створити потужну світову інституцію – українську діаспору, що зробила важливий внесок у становленні української державності.

Добре організована, з вагомим політичним впливом у світі, українська діаспора не давала спокою комуністичному режиму Радянського союзу, не дає вона спокою і теперішнім послідовникам антидержавницької та антинаціональної політики в Україні та за її межами.

Всі зусилля спецслужб СРСР дискредитувати діаспору, посіяти в ній зерна розбрату, не увінчалися успіхом, за винятком фізичного знищення провідників українського націоналізму. Але й це не порушило моноліту української спільноти за кордоном.

Та вже після здобуття де-юре незалежності України, у світ була випущена нова багатомільйонна сила – трудові мігранти. Окрім суто економічної вигоди – мільярдні надходження валюти для, по-суті, підтримки олігархічної системи правління в Україні – потенційно на цю силу покладалося і інше гуманітарне спецзавдання – протистояти старій діаспорі у прагненнях українців вийти з-під панівної опіки російського світу.

На перешкоді таким намірам стоять українські церкви і національна самосвідомість, чого не вдається підкорити ні спецслужбам, ні потокам ворожих ідеологій. Тому черговим дієвим об’єктом випробування ідейної національної стійкості для українських мігрантів, їх дітей і внуків, є українські суботні школи.

Проблема національної самоідентифікації, якою після століть зовнішніш впливів хворіє українське суспільство, істотно відчувається і в громадах трудових мігрантів за кордоном. Але, на відміну від “материкової” України, де інформаційний простір заповнений ворожими до національної єдності силами, в умовах вільного світу, тобто, сформованих національних суспільств, українці в повній мірі починають розуміти важливість національної самоідентифікації.

Адже не називають себе португальці чи іспанці – іберійцями, так само, як і французи, чи німці – германцями. Тому вираз “слов’яни”, або більш екстравагантно – вихідці з країн СНД (оригінальна назва, запропонована посольством України в Португалії), сприймаються європейцями з іронією, що, відповідно, відображається і на ставленні до особи.

А для того, щоби в повній мірі усвідомити свою національну ідентичність, кожній людині потрібно першочергово розібратися в історії власного народу.

Тож в розрізі мадридського конфлікту виникає фундаментальне питання: в якій інтерпретації викладатимуть українську історію в школі, де російські і українські діти знаходяться в одному виховному просторі?

В розрізі бачення цієї історії Міністра освіти України Дмитра Табачника, який то визнає, то заперечує Голодомор в Україні – геноцидом? Чи на основі політики МЗС України, яке на офіційному сайті відомства, на догоду Кремлю, взагалі зняло інформацію про страшний злочин проти українців?

Уявіть собі, що в українському класі такої інтернаціональної школи, на уроці історії дітям доводять, що УПА воювало за незалежність України, а в російському – що повстанці були фашистами і бандитами, як це стверджує офіційна Москва. А потім, на перерві, молоді люди з’ясовують між собою цю дилему. Що це – “ноу-хау” науки конфліктології?

Очевидно, що тут йдеться про інший аспект: такі школи – банальне заробляння грошей. З 2009 року діє проект МОН України “Міжнародна українська школа”, участь в якому дає можливість суботнім школам залучати більшу кількість охочих отримати український атестат про середню освіту за кордоном.

Навчання у таких школах платне, а політика МУШ не вимагає збереження національних цінностей. Такі школи дуже співзвучні з програмами російського світу – не відпустити українців з-під російського панування, де б вони не проживали. Бо ж як інакше пояснити потребу, чи комфортність росіян вчитися в українській діаспорній школі?

Для прикладу, в Іспанії діє багато російських громадських організацій, об’єднаних Координаційною радою російських співвітчизників. Російська програма співпраці зі співвітчизниками передбачає на 2013 рік фінансування на загальну суму 11,4 мільйонів євро, а відповідна програма українського уряду – 445 тисяч євро.

При тому в Іспанії російська громада за чисельністю вдвічі менша за українську.

Тому незрозуміло: якщо Росія виділяє великі кошти на російські школи, яких в Мадриді вистачає, то чому росіяни ідуть навчатися в українську школу, претендуючи на російськомовні класи?

У цьому контексті приклад Португалії взагалі демонструє, що офіційна Україна не тільки не зацікавлена у розвитку національних освітніх закладів за кордоном, але й допомагає розвивати проекти “Російського світу”.

Так, у 2010 році Посольство України в Португалії рекомендувало МЗС України профінансувати по бюджетній програмі 1401150 “Заходи щодо підтримки зв’язків з українцями, які проживають за межами України”, проект Асоціації іммігрантів “Amizade”.

Організації, про яку на сайті зазначено: “Ассоциация иммигрантов из Восточной Европы – занимается популяризацией русской культуры и языка посредством организации культурных мероприятий, школы для детей иммигрантов, дополнительных курсов и кружков (хор, танцы)”.

Спілка українців у Португалії пробувала з’ясувати у посла України в Португалії Олександра Никоненка, чи ознайомлений він хоча б зі статутом цієї організації, але відповіді так і не отримали. І тепер, виходить, що багатолітня робота української громади на роз’яснення європейцям, що українці – це окрема нація, а Україна – незалежна держава, фактично заперечується політикою МЗС і МОН України.

На жаль, якоїсь юридичної бази в українському законодавстві, яка б могла змусити чиновників служити реальним національним інтересам України, немає. Тим більше, приватні ініціативи, як от суботні школи, взагалі діють за законами країн проживання, що не розраховані на розв’язування внутрішніх українських питань.

Виправити ситуацію могло б, наприклад, законодавче визнання українських громадських організацій і освітніх закладів за кордоном через критерії української самоідентифікації у статутних документах або через визнання всесвітніми українськими надбудовами, такими як СКУ, ЕКУ чи УВКР, що послідовно діють у площині захисту і розвитку українського світу і є визнаними авторитетами серед української громади за кордоном.

Без зазначених вище дій українська школа за кордоном залишатиметься назвою, зміст якої наповнюватимуть світогляди окремих людей чи інших народів.