Режисер «Кіборгів»: «Ми намагалися зняти чесне кіно про війну»

7 грудня у прокат вийшов фільм українського режисера Ахтема Сеітаблаєва «Кіборги». Стрічка розповідає про оборону донецького аеропорту восени 2014 року. Наприкінці листопада Ахтем разом з творчою групою розпочав тур містами України з презентацією «Кіборгів».

Громадське зустрілося з ним у Києві й поговорило про те, як сприймають фільм у різних містах, як відреагували на стрічку військові і яким має бути кіно про війну в Україні.

У вас триває всеукраїнський тур, ви презентуєте «Кіборгів» у різних містах України. Та першими його побачили військові на сході. Як там сприйняли фільм?

Добре. Спочатку був один зал, а коли ми приїхали до Маріуполя, з’ясували, що заповнено два зали. Були і волонтери, і лікарі, і прості глядачі, були також бійці з командиром батальйону морської піхоти.

Мені було дуже приємно, коли після презентації фільму він сказав одне єдине слово: «Молодці», виконав військове вітання й пішов. Це було зворушливо, такі миті справді мотивують.

Чи казали військові про якісь неточності у стрічці? Після київського показу ми спілкувалися з військовими, й вони розповіли, що все-таки є неточності, приміром, в аеропорту не було жодної хвилини тиші, постійно чулися постріли. У фільмі тиша є.

Так, певні неточності є, навіть незважаючи на те, що консультанти були на зйомках майже щодня.

Хто це був і в чому полягала їхня роль?

Серед консультантів були ті, кого сьогодні називають «кіборгами», хоча вони не надто полюбляють цю назву. Це Андрій Шараскін, боєць «Правого сектору», Кирило Недря з позивним «Доцент» – він справжній доцент Дніпропетровського державного університету внутрішніх справ, Євген Жуков, нині заступник начальника Департаменту патрульної служби МВС України, Євген Межевікін з позивним «Адам».

По-перше, саме на основі їхніх спогадів Наталя Ворожбит написала сценарій. Потім вони його вичитували, коригували, робили зауваження, до яких ми прислухалися. Обов’язково хтось із них щодня був на знімальному майданчику, радив тому чи іншому акторові як краще зіграти в певній сцені.

Мабуть, є неточності у військовій формі, відрізняються малюнки на машинах. Але під час зйомок навіть самі консультанти сперечалися один з одним про те, як було насправді.

Чи вносили правки в сценарій?

Вони не були значними, нічого концептуального не змінювали. Наталя дуже ретельно працювала над сценарієм сама, потім уже ми разом усе ще раз переглядали.

Бюджет фільму 48 мільйонів гривень. Половину дала держава. Де ще шукали кошти?

Це наші власні гроші, гроші нашої студії, також допомога нашого партнера «Київстар», грузинських партнерів – кінокомпанії ТУТА, з якою ми співпрацюємо ще з часів зйомок «Чужої молитви» в Грузії. Також це допомога нашого інформаційного партнера, компанії «1+1».

В Україні вже є книжки про війну, зокрема, про Донецький аеропорт, серед них є і проза. Чим відрізняється ваш фільм від того, що вже з’явилося на українському ринку?

Мені важко оцінювати те, що зробили ми. Хай це зроблять інші. По-перше, книжка – це не кіно, а кіно це не книжка. По-друге, ми знімали за власним сценарієм, а не по книжці «Аеропорт» Сергія Лойко.

Як на мене, ми відрізняємося тим, що зняли чесне, емоційне,  динамічне, змістовне кіно. Ми мріяли, щоб кіно розповідало про те, що ми – свідки народження української політичної нації, нових людей, нової країни. І що  творець цих нових смислів молодь, попри всю мою пошану до людей старшого віку.

Чому взяли епізод оборони аеропорту? Адже війна триває понад три роки, за цей час було багато різних ситуацій, про які можна зняти кіно.

Ідея з’явилася, коли я вів програму «Хоробрі серця» на телеканалі «1+1», тоді одна з тем присвячувалася «кіборгам». У програмі брали участь дев’ятеро чоловіків. Коли я дивився їм в очі та чув розповіді, я розумів, що маючи такий інструмент як кіно, буде великим гріхом не зняти про них фільм.

Якщо казати театральними термінами, донецький аеропорт – це одне місце, один час, одні обставини, одні герої. Світова драматургія каже, що саме в таких умовах можна якнайкраще зобразити яскравий конфлікт між тими, хто там перебуває.

Уже загальновідомо, що аеропорт став певним символом. Але хочу наголосити: хоча фабула фільму побудована на історії захисту донецького аеропорту, ми присвячуємо його кожному, хто робить хоча б невеликий крок до побудови омріяної країни.

Усередині нашої творчої групи народилася ідея зробити акцію «Я не байдужий», до якої долучилися і фонд «Повернися живим» і Міністерство Інформаційної політики, і Держкіно. З кожного придбаного квитка, 5 гривень підуть на допомогу родинам загиблих.

Чому лише 5 гривень? Чому не більше?

50% від вартості квитка забирає кінотеатр, інші 50% розподіляються між дистриб’юторами, тобто ми ці 5 гривень ми віддаємо з власних коштів.

На яку реакцію очікуєте?

Робити прогнози – невдячна річ, тому я їх і не робитиму. З наших допрем’єрних показів можу сказати, що цікавість до картини є.

У Маріуполі спочатку був один зал, потім два. У Запоріжжі заповнений величезний зал, в Дніпрі спочатку був 1 зал, а потім 6, у Львові 4 зали, у Тернополі – 3.

«Голлівудська казка, що має підняти дух», – так казали про фільм «Кіборги» на телеканалі «Россия 24» напередодні його виходу. Чим насправді є «Кіборги»?

Ми намагалися зняти чесне кіно, про те, що нам болить. Питання, які звучать у фільмі, не нові. Ми ставимо їх один одному, самим собі. Але там, на фронті вони набувають іншого змісту, іншого емоційного градуса.

Коли людина знає, що кожна наступна мить може стати останньою, для неї дійсно важливо розібратися, чому вона на фронті, що вона захищає, куди повернеться і що робитиме. Наталя Ворожбит сказала, що давно з глядачем не розмовляли з екрана його болем і його сподіваннями.

Я не кажу, що ми тут перші. Усе вже давно написано й зіграно. Але ми хотіли розповісти нам про себе – ми різні, належимо до різних соціальних прошарків, різнимося у світоглядах, навіть розмовляємо різними мовами. Але ми — єдина українська політична нація, як би пафосно це не звучало. Це треба сприйняти й цим пишатися. Так, це стосується не всієї України і не кожного. Є ті, для кого війни не існує, але для мене вона є, це мій біль. Я 4 роки не їжджу до  Криму, за цей час я двічі бачив батьків. Тому мені не байдуже і тому я розповідаю ці історії. Такий етап у моєму житті – «Хайтарма», «Чужа молитва», «Кіборги». Хоча я дуже люблю комедії та в майбутньому зніматиму і гратиму в них.

Якщо не секрет, на що витратите гонорар?

Я його давно вже витратив.

На фільм?

Ні, на родину. Не повірите, я — батько 4 дітей. І я маю певні батьківські обов’язки.

Останні ваші фільми «Хайтарма», «Чужа молитва», «Кіборги» – це все реальні історії. Але чому б тоді не знімати документальне кіно про це, а не ігрове?

Є чудові режисери, які знімають документальне кіно, зокрема, Леонід Кантер. Мені дуже подобається його фільм «Добровольці Божої Чоти». Але я не режисер документального кіно, я режисер ігрового кіно, навіщо мені заходити на чужу територію? Я не відчуваю в собі хисту до документального кіно, тому знімаю ігрове.

Окрім того, що ви режисер, ви грали у своїх фільмах, приміром, у «Хайтармі». Журналістам часто закидають, що емоції заважають їм працювати. Чи не заважають емоції працювати режисерам?

Іноді заважають. Ти розумієш, що це велика відповідальність, цей тягар тисне на тебе, але треба себе опановувати. Це схоже на якусь хірургічну операцію, лікареві треба підходити до операції з холодним, ясним розумом і твердою рукою, щоб не нашкодити пацієнтові.

Часто так робили при зйомці «Кіборгів»?

Майже завжди. Ти режисер, на знімальному майданчику ти ніби головнокомандувач, у залежності від того, як ти себе поводиш, наскільки ти певен у тому, що робиш, наскільки чітко і ясно ставиш завдання, твоя знімальна група або розуміє, або не розуміє того, що ти хочеш.

Війна ще триває, події в аеропорту сталися не так давно, пам’ять ще жива. Якими мають бути фільми про ці події? Про «Кіборгів» уже казали, що це – патріотичне кіно…

Якби я слухав кожну собаку, що гавкає в спину, то ніколи б не знімав. Насамперед це кажуть люди, які навіть не бачили фільму. Навіщо їх слухати? Якщо б це казали ті, хто бодай щось зробили у своєму житті, приміром, були волонтерами, лікарями, військовими або служили в добровольчому батальйоні. Але вони до жодної з перерахованих категорій не належать. Хто ці люди? Що вони зробили?

Коли справжні «кіборги» кажуть нам, що ми зняли чесне кіно, коли це кажуть лікарі, які були там, коли це кажуть добровольці, які були там, коли це кажуть бійці, які були в ДАПі , мені хочеться просто послати тих, хто заперечує це. Вони не бачили фільму, вони нічого не зробили, звідки такі висновки?

Наступним вашим фільмом буде «Захар Беркут». Ви писали у Facebook, що вже оглянули локації. Коли почнуться зйомки?

Знімальний період має розпочатися в травні-червні або в червні-липні 2018-го. Ми зробили перший огляд локацій. Кастинг-директор Алла Самойленко шукає акторів на головні ролі. Це буде динамічна розповідь про те, що не варто зі своїм законом до чужого монастиря пхатися.

Йтиметься і про військовий конфлікт між громадою Тухлі і 10-тисячним корпусом монгольської армії, і про Тугара Вовка. Головна мораль фільму – не так страшні чужі воші, як свої гниди. Хоча це історичний твір, але якісна драматургія, якою є драматургія Франка, завжди актуальна.

Олена Зашко, Громадське