Мирослава Гонгадзе: Треба просувати українські ідеї в американських медіа

Обличчя Української служби Голосу Америки Мирослава Гонгадзе тепер буде ще й офіційною головою редакції. За кілька днів опісля її призначення на нову посаду ми перетнулися у Чикаго на благодійній зустрічі  Faces of Compassion, організованій об’єднанням «Українських жінок у бізнесі». У відвертій розмові Мирослава Гонгадзе розповіла про плани розвитку Української служби Голосу Америки, поділилася враженнями від нещодавнього інтерв’ю з Петром Порошенком, а також міркувала про те, чого не вистачає українським політикам у порівнянні з політиками американськими.  

 — Пані Мирославо, в першу чергу, дозвольте Вас привітати з тим, що Ви очолили Українську службу Голосу Америки. Які плани ставите перед собою на новій посаді?

— Ви знаєте, в тому, що я очолила Українську службу Голосу Америки насправді нічого надзвичайного немає, оскільки я займаюся редакційною політикою вже досить давно і довго була лідером служби. Проте тепер я матиму більше повноважень, щоб робити ту справу, яку вважаю важливою для наших глядачів, для України.

Ми маємо зараз чотири телевізійні проекти, окрім того — ще  веб-сайт і соціальні мережі. У нас працює лише 12 людей у США і двоє кореспондентів з України. Моє завдання на даний момент укріпити і підтримувати  проекти, які зараз робимо, а також розвинути службу в напрямку інтернет-мовлення і, зокрема, соціальних мереж. Вважаю, що ми маємо  хороший телевізійний продукт, хороші матеріали, які потрібні українцям. Нас уже зараз дивиться кожен п’ятий українець. Нам просто потрібно ще більше просувати те, що є.  

Також є ідея допомогти із вивченням англійської мови нашим українським урядовцям, оскільки з 1 жовтня вони всі зобов’язані знати англійську мову. Також всі, хто буде подаватися на державну службу, теж повинні знати англійську. Тож ми хочемо сприяти, щоб українці вчили англійську мову, аби могли читати іноземні інформаційні джерела.

Окрім того, маємо багато замовлень від телевізійних каналів, які хочуть аби ми були своєрідним корпунктом українських каналів у Вашингтоні. Але це вже буде залежати від ресурсів

— Ваші програми спонсорує Американський уряд?

— Наша служба належить до міжнародного мовлення США, це називається Internationalbroadcastingdivision. Радіо Свобода також фінансується з бюджету США, але має самостійні політику і структуру управління. Голос Америки вважається державною службою, тобто ми всі є державні службовці американського уряду. До нашої ради директорів входять представники республіканської  та демократичної партій.

— Нещодавно була прем’єра спільного проекту Голосу Америки та телеканалу UΛ:Перший  — вашої авторської програми «Primetime», і першим Вашим гостем став Петро Порошенко.  Які ваші особисті враження від цієї зустрічі?

— Знаю Петра Олексійовича вже досить давно, тому мені не було складно з ним розмовляти. Я хотіла мати цю розмову, щоб оцінити, що він думає саме зараз, після обрання його президентом. Розмова виявилась досить довга —  ми працювали майже годину українською мовою і ще додатково англійської мовою для нашого англійського відділу. Довелося врешті трошки «порізати» розмову, бо ми мали вкластися в 24 хвилини, а президент має тенденцію до довгих відповідей.

З мої особистих спостережень — президент відзначив, що він читає соціальні мережі, а значить він не знаходиться в інформаційному вакуумі, але в той же час мені здається, він знаходиться в певних власних ілюзіях, інколи видаючи бажане за дійсне. Як на мене, це може бути проблемою. Це те, що я відчула, моє особисте враження.

Прес-секретар президента сказав, що Петро Олексійович так ще не розкривався у розмовах із журналістами. Але мені хотілось  ще більш відвертої розмови.  Для мене було важливо почути, як він, скажімо, прийняв рішення балотуватися в президенти, як оцінює власні кроки на посаді, яким бачить майбутнє України. Дуже часто в Україні журналісти зациклюються на сьогоденних проблемах або розборках між політичними силами, я ж дивлюсь на це дещо збоку. Тому для мене важливо почути, як людина думає, як вона приймає ті чи інші рішення, як вона визначає для себе, що важливо, а що ні. Власне цю програму я створила для того, щоб мати серйозну, не епатажну розмову з людьми, які ухвалюють рішення в державі і від яких залежить життя інших людей. Мені здається, таких розмов зараз мало і їх треба проводити. Розумію, що це інколи може бути нуднувато, бо в них немає скандалу, але глядача потрібно привчати думати.

— Якщо ми говоримо про бачення журналістики, розкажіть, які професійні принципи для Вас є визначальними?

— Для мене важливо, щоб інформація була вчасна і точна. В Голосі Америки ми маємо свій кодекс і чіткі правила. Ми обов’язково маємо два джерела інформації, ми перевіряємо кожну інформацію, яку подаєм. Деколи, коли читаю українські медіа, не можу зрозуміти про що йде мова, тому вважаю, що суть має бути чітка і зрозуміла. Саме головне – почути кожну сторону, дати їй можливість сказати, а не сперечатись із нею. Мені здається, коли ти даєш можливість людині розкриватися, то про неї можна набагато більше дізнатися, ніж коли ти починаєш її «добивати» чимось.

А у—чому, за вашими спостереженнями, різниця між українською журналістикою і американською?

— Коли читаєш американські медіа, то вже  у першому абзаці чітко бачиш, про що буде далі стаття. В українських медіа якісь фантазії, поезії, а до суті дуже важко дістатися. Також тут, в Америці, ми розділяємо особисті думки і факти, а в Україні все змішано. Але поступово з’являється хороший продукт, блоги.

— Як, на вашу думку, змінилось сприйняття України в Америці за останні кілька років?

— По-перше, американці дізнались, що така країна існує. По-друге, вони почали дізнаватися, що ця країна собою являє, і зрозуміли, наскільки вона є важливою. Також американці почали співпереживати нам після того, як побачили цю жахливу російську агресію в Україні. Особливо гостро це сприймає покоління, яке пам’ятає холодну війну. Нажаль, цього ще дуже недостатньо, нам треба ще більше просувати українські ідеї в американських медіа. Особисто я кожного разу, коли бачу неправильні формулювання чи помилки у американських ЗМІ, завжди пишу листи і прошу виправляти. Вони не роблять це зі злим умислом, а від незнання ситуації.

— Виправляють?

— Так, звісно. Виправляють і заголовки, і помилки в тексті. Треба всім українцям це теж робити.

— А якщо говорити про політику, що б Ви хотіли, аби українські політики запозичили у американських?

— В першу чергу потрібно запозичити відкритість і близькість до людей. Хоча, за великим рахунком, усі політики одинакові, але американські мають набагато менше патетики, якщо порівнювати з українськими. Вони говорять з людьми, звертаються до них, також вони значно чіткіші у своїх формулюваннях, ідеології. Цього дуже не вистачає українським політикам. Я вела парламентські дебати в Україні і не почула жодної конкретики — усі говорять про ідеї, а коли питаєш, як ти це плануєш робити, ніхто не може відповісти на запитання. Всі програми у них декларативні, немає конкретних відповідей на конкретні запитання.

— Чи Вам не здається, що навіть коли і є ця конкретика, ці обіцяні кроки, , політики здебільшого забувають  про них, коли приходять до влади?

— Так, звісно. Тому тут дуже важлива роль медіа. Треба пам’ятати, що вони казали і нагадувати. Але поки що ця система в Україні не працює.

—  А чи є, на вашу думку, свобода слова в Україні?

— Свобода слова є, але вона специфічна. Олігархи, які є власниками медіа, використовують журналістів як власну зброю для захисту власних інтересів. Журналісти не можуть собі дозволити бути повністю незалежними, тому, що не можуть знайти собі іншої роботи в іншій медіа після звільнення. Тому незалежності від власників поки що немає, але плюралізм медійний є, деколи аж забагато, бо деякі журналісти бувають безвідповідальними. Саме тому я зараз намагаю допомогти у створенні громадського телебачення в Україні. Щоб втримати баланс, має бути медіа, від якого можна відштовхуватися в подачі якісної інформації.

— І на останок трохи особистого — Ваша донька Соломія була обрана молодіжним губернатором штату Вірджинія, також вона переймається правами жінок, цікавиться політикою. Яких принципів виховання своїх дітей Ви дотримуєтеся?

— У нас дуже дружня родина, оскільки батька в нас немає, ми дуже тримаємся один одного. Моє головне завдання як мами було тримати з дітьми діалог. Коли вони ще були маленькі, ми ходили пішки у книжковий магазин, читали, обговорювали прочитане. Діалог – це найголовніше. Також я завжди прагнула,щоб вони були самостійні. Я завжди кажу їм, щоб вони нічого не боялись і реалізовували власні задуми. Краще зробити помилку, ніж не робити нічого взагалі. Я підтримую найрізноманітніші їхні інтереси і завжди намагалась допомогти у розвитку тих інтересів, що цікавили їх на даний момент. Рано чи пізно дитина себе викристалізує.

— А чим цікавиться зараз друга дочка?

— Вона працювала в бізнес-раді у Вашингтоні, потім в Конгресі влітку. Хоча вона більше цікавиться комунікацією в контексті мистецтва, театру. Вона співпрацювала з театром Шекспіра, робила рецензію для їхніх вистав.

— Ви раніше якось говорили, що хотіли би бачити іншу систему освіти в Україні. Які саме зміни Ви мали на увазі?

 — Справа в тому, що дітей в Україні вчать запам’ятовувати, але не вчать думати. А це так сильно відрізняється від американської освіти! Тут дітей вчать думати і аналізувати. Ми, українці, маєм багато знань, але ці знання проаналізувати, співставити, висловити нам важко, нас цього не вчили. Маючи досвід і української освіти і американської, хотілося б побачити зміни в першу чергу в даному напрямку.