Гей, по всьому світу нова радість стала. Або як колядували в УПА

Надходить час, коли радіє не лише земля, а як дізнаємося з Біблії, уся Вселенна. Зустрічаючись із нашими радіослухачами на “Українській Хвилі” в Чикаго, ми намагаємося у святкових програмах пригадати старі колядки та щедрівки, познайомити із новими; слухаючи їх, вливаємося у викристалізувану тисячолітнім творчим впливом Христової релігії  духовність.

 Гей, по всьому світу нова радість стала:
(2) Ще не вмерла Україна,
Воля й слава не пропала,

– гласить колядка прадідівську істину: для справжнього щастя людині потрібна щаслива батьківщина.

 Українська колядка чітко окреслює реалії років збройної боротьби народу за власну самостійну соборну державу в ХХ столітті. Особливим пошануванням користувалася серед воїнів-повстанців.

До лав УПА пішла національно-свідома молодь – студенти, гімназисти, священики, селяни. У лісах повстанці не забували про традиції  – святкували Різдво, і Великдень, молились разом з військовими капеланами за долю України. Якщо випадала нагода, то і до  церкви ходили.

 Різдво ми, повстанці, святкуєм в землянці,
Бо панують на Вкраїні вражі голодранці.
Всі підем за волю у бої криваві –
Другі свята відсвяткуєм у своїй державі.

Великою мірою сприяла поєднанню християнства та українського націоналізму у роки війни патріотична позиція найвизначнішого митрополита УГКЦ Андрея Шептицького.

Ще 27 березня 1930 року він схвалив до друку збірник “Молитви за рідний край і нарід та за полеглих у Визвольній війні”. Поколління, яке через десять років склало основну частину повстанців ОУН та УПА, створило повстанську пісенність, взявши за основу молитву за волю українського народу:

«Всемогучий Боже і Творче світів, Ти створив небо і землю, і свобідних птахів, що любуються і радіють своєю волею і свободою, котра підлягає Твоїй Всемогучій Волі. Ти знаєш, Господи, що свобода – це найвищий скарб людини і народу, що всяка неволя є найстрашнішим терпінням…».

Наведений текст виразно засвідчує зміст неприхованої радості у колядці, що розповідає про боротьбу власної збройної сили – Української Повстанської Армії.

Нова радість стала, вже УПА повстала,
До УПА іде весь нарід добиватись права.
По всій Україні вороги панують,
Нашу неньку Україну усюди плюндрують.
Вже УПА повстала з синів України,
І не зроблять воріженьки з наших сіл руїни.
Не сумуй, народе, клянемося нині,
Що збудуєм тобі волю і славу Вкраїні.

Велике моральне захоплення рішенням керівництва ОУН та УПА призначити головнокомандувачем повстанських збройних сил Романа Шухевича – “Тараса Чупринку” передається у додатково складеному куплеті:

Нова радість стала, яка не бувала,
Бо УПА на командира “Чупринку” дістала.
Просим тя Ісусе, щодня, щогодини:
Поможи му окупантів вигнати з Вкраїни.

Як і в пісні-молитві “Творче Всесвіту, Отче небесний”, невідомі автори одного з найпоширеніших варіантів колядки з традиційним зачином “Нова радість стала”, шанобливо згадують полеглих, а також просять Всевишнього щоб славився на Вкраїні провідник Бандера.

Нова радість стала
Яка не бувала –
Над полями України
Зірка ясна засіяла.
Браття українці,
Помолімся нині,
Щоб засяяв Тризуб злотий
По всій нашій Україні.
Просим Тебе, Царю,
В день Твого ангела
Щоб славився на Вкраїні
Провідник Бандера.

Тоді, коли змовкли останні гармати другої світової війни, вояки УПА продовжували зустрічати Різдво зі зброєю в руках. Обставини сумного святкування Різдва Христового були досить тривалими в Україні. За свят-вечірнім столом бракувало когось з родини – діда, батька, брата, сестри…

Мати плекала колядкою національну свідомість, а крізь гірку сирітську сльозу  діти пізнавали правду і в їх усвідомлення  заслані на Сибір московськими зайдами батько, дідусь входили Героями.

Сумний був святий вечір
В сорок шостім році:
По всій нашій Україні
Плач на кожнім кроці
Сіли до вечері
Мати з діточками
Замість мали вечеряти
Облились сльозами.
“Мамо де наш тато”, –
Діти ся питають.
– Чому з нами не сідають,
– Чом не вечеряють.
“Тата вороги вбили,
Села попалили.
Ті прокляті яничари,
Руїни лишили”.

Сум і плач замість радості й веселості, підкреслюють увесь трагізм неволі. У той же час ще одна коляда  “Дивная новина” переносить нас на споконвічні українські етнографічні землі Закерзоння, які диктатор Сталін злочинно передав Польщі. Тут, із християнських позицій осуджується тих, які допомагають московським більшовикам утверджувати свою окупаційну владу на загарбаних українських землях, не усвідомлюючи, що це загрожує й самій Польщі.

 Дивная новина, що нині за днина –
Проти війська виступає
Керсонська Вкраїна.
Не у людській хаті, а поміж бидляти,
Там напевно виростали комуністи кляті.
То діло погане, що польські фірмани
Получились в одну банду із більшовиками.
Наче круків зграя в села налітають,
Граблять, нищать та руйнують,
Людей виселяють.
Та для оборони повстанські загони
Держать в страху і тривозі
Польські гарнізони.

Героїчні і болючі сторінки трагедії нашого народу написані невідомими авторами примушують ритмічніше битися в грудях серце. Неможливо підрахувати – скільки безневинно постраждалих, знедолених, закатованих, розкиданих по білому світу борців? Вони незнаними тихо сплять вічним сном у глибоких могилах на сільських цвинтарях, по лісах, у вічних мерзлотах дикої півночі. Через пекло війни, через усі полони, вони йшли до свого Вифлиєму.

“Нас везли. Куди? Ніхто не знав. Була зима, і на стінах неотоплених вагонів виднівся шар інею, – писав у своїх “Спогадах із совєтського полону” І.Г., стрілець 1.УД. Мороз дошкуляв болюче і я втягував голову чим раз дужче в комір куфайки і лаявся, чому така довга шия… Я вже думав, що скоро закостенію, і раптом поїзд встав. Почулися крики вартових, насичені твердим “фолькльором”. Невже кінець? Скоро відчинили наш вагон, ми почали виходити та примощуватись один до одного вздовж рейок на снігу. День кінчався, мороз кріпшав. Вартові заметушилися і почали діло:разом з начальником ешелону, кульгавим майором, показуючи пальцем на кожного зосібна, числили натовп… Щоб не дивитись на них, я розглядав широку склисту смугу, під якою, безперечно, розливалася ріка, обіймаючи двома скутими рукавами острівець, що кінчиком темнів і губився за поволокою жовтих, старих домів. «Київ…Київ,» – шептали німці, так тихо, що резонанс набирав пристрасної, чи може болючої закраски. «Київ,» – дзвеніло мені у вухах і доводило мене врешті до свідомости. В мені щось зривалося і проходило ледве чутним, та все-таки виразним ревом: твоя мрія сповнилась – врешті маєш нагоду бачити столицю предків… О, ти, обідраний і нужденний!

Вартові скінчили перевірку і колона рушила примерзлим кроком у сторону міста. На розі кладовища, при самій дорозі стояла малюсінька халупка. Напевно грабаря. Відтіль блимало світло. Не було важко відгадати: у хаті світили свічкою. І справді, порівнявшись з вікном, можна було побачити на столі свічку, та дві, повернені спиною до вікна, згорблені постаті. Дідусь і бабуся стояли майже нерухомо, впившись очима не то в святі образи, не то в причепурений сніп пшениці, якого тінь майстерно падала на стіну, – вони молилися за мертвих, а може й за живих.

Ми з солдатом, який йшов біля мене мимохіть зупинилися, захоплені цією картиною та він тут же спохватився, відрухомо штовхнув мене в бік автоматом і гукнув: «Ну, йди, борше,» – таким відомим мені жаргоном, що дуже характерний для мого рідного містечка з Підкарпаття.

– Земляче!- Вирвалося в мене, але на щастя звук на кінці горлянки перемінився в незрозуміле шарудіння. Адже ж півтора року я прокидався німцем, що звичайно “не розуміє” української мови. Наші очі зустрілися. Мій зір напевно не таїв у собі ні крихітки злоби, бо солдат зніяковів і зам’явся, він переступав з ноги на ногу, розтираючи нервово чоло. Мені стало жаль його.

– Свят-Вечір! – несподівано витиснулося в мене з грудей, і я одноразово кивнув головою в бік вікна.

– Так! – дрижачи відповів він, і відійшов від мене скорим кроком, побачивши недалеко майора. В мені зроджувався страх, що все зростав і дужчав за мороз і холод. Проте, я був радий, що віднайшов тут людину, яка не менше мене страждала…”

Якою ж вона мала бути страшною мука зустрічі двох, розділених війною братів. Такою була свят-вечірня правда, як і та, що описана невідомим автором:

Сині кучугури, пролягли хуртечі
І на землю грішну – опустився вечір
Опустився тихо, щоб оголосити
Як у Вифлеємі – народивсь Спаситель
А в криївці вогко, ні куті, ні сіна
А в селі Святвечір, ждуть, напевне, сина
Вийшов із криївки, тишина довкола
Лише кріс з морозом у долоні коле
Тільки не в цей вечір, вирішив повстанець
І намерзлу зброю – в схованці зоставив
А мороз гарцює і рипить дорога
А у небі зорі величають Бога
І нарешті хвіртка, а за нею хата
Відчиняє двері: “Із Різдвом вас, тату!”
Ще хотів спитати, де старенька мати
Як з кутків на нього – штири автомати
Підійшов до сина батько й тихо мовив
Вибач що так сталось. Із Різдвом Христовим!

Незабутні свят-вечори: матері на згарищах рідної хати зорю виглядали та зернята куті,  щоб ворог не бачив,  ховали в попелищі для своїх синів, які зі зброєю в руках колядували. І сріблила батьківське волосся думка про доню-партизанку, що у  карпатських лісах, при ватрі, сушила замерзлу шинель.

Всі надії нині лиш на тебе, Боже,
(2) Що державу збудувати
Україні допоможе.
Щоб тебе славити і Тобі служити.
(2) Від усяких супостатів
Твою віру боронити.

Марія Климчак,
Українська Хвиля, WSBC 1240 AM Chicago,
Куратор Українського Національного Музею в Чикаго

 (* у підготовці матеріалу використано статті Г. Дем’яна “Християнська тематика в повстанських піснях” та Євгена Луньо “Повстанська колядка”, Народознавчі зошити, 1-2, 2003, Вісті Братства кол. вояків 1УД УНА, Ч.1-2, 1953, листівки з архіву Українського Національного Музею в Чикаго)