Левко Лук’яненко: Нема справедливості, й це найгірше нещастя, яке може бути у нації

У суботу, 7 липня, помер колишній політв’язень, дисидент, екс-депутат Верховної Ради України та автор Акту проголошення незалежності України Левко Лук’яненко. Йому було 89 років.

Левко Лук’яненко – український дисидент, який за радянських часів був засуджений до страти за проукраїнську пропаганду. Його присудили до розстрілу через те, що Лук’яненко «з 1957 виношував ідею відриву УРСР від СРСР, підривав авторитет КПРС, зводив наклепи на теорію марксизму-ленінізму». Згодом розстріл замінили на 15 років тюрми. Покарання Лук’яненко відбував у Мордовії, Володимирській тюрмі та у Пермському краї. Під час ув’язнення познайомився із іншими політв’язнями радянського режиму – шістдесятниками.

Під час публічного виступу в Києві у серпні 2016 року Лук’яненко дав характеристику українським президентам, розказав, у чому різниця між українцем та хохлом та між націоналістом і патріотом, а також пояснив, чому кримські татари вступилися за Україну під час Євромайдану. Новое Время публікує текст його виступу.

Про президентів України

Україна могла би не зазнати того нещастя, яке приніс Україні [другий президент] Кучма. Це його президентство – величезне нещастя, бо він бандитський метод добору кадрів поширив на всю систему управління України. До того, як став президентом, Кучма загалі писався як руський. Тобто в нього комуністичне мислення, це комуніст, гомосовєтікус.

Нація піднесла владу [третьому президенту Віктору] Ющенку, вважаючи, що він українець і має служити в Україні. Я теж і зараз вважаю, що він вишиванку носить не тому, що така мода, а вона в нього є в душі. Але він виявився не державником, а проповідником. І ці «любі друзі» і керували Україною, а не він. Таким способом Україна теж втратила можливість.

А теперішній президент, він же також обраний на нараді у Відні, на нараді чотирьох. Кучму обрали на нараді трьох. А Порошенко – на нараді чотирьох у Відні. А чому нація це дозволяє? А тому, що вона ще не перестала бути рабською, тому що ми ще раби, у нас ще не зникло те рабство, до якого нас привчила комуністична деспотія.

Про генетичний код українця

Світ зараз швидше розвивається, інформація розходиться. Тому якщо євреям треба було 40 років, то, може, нам трохи менше треба буде. Але наша історія, це не просто внутрішня історія України.

Українці мають надзвичайно потужний генетичний код. І він виявляється в потужному інстинкті національного самозбереження. Тому Правий Сектор не чекав, як його розіб’ють, він піднявся і пішов.

В українській нації так завжди було. У селі живе 300 хлопців, а 2-3 йдуть у козаки і воюють проти турків, татар чи проти когось. Тобто нація інстинктивно відтворює з себе тих козаків, які не думають про смерть, а думають про честь і свободу нації, і йдуть воювати. Тому Україна має можливості величезні, можливості та запас людських сил на продовження боротьби. Але я впевнений, що долю України вирішать не просто українські вояки, сили, а міжнародна ситуація.

Про Російську Імперію

Я впевнений, що ми з вами є свідками подій, які готують другу фазу дезінтеграції РФ. Росія, як ми знаємо з історії, завжди відставала від Європи на два покоління. Може, на цей раз трошки більше, як на два покоління, бо в 1945 році світ змінив міжнародні правила, в яких до цього імперія вважалася допустимою формою держави. В 1945 році цю формулу змінили, як державу, винесли імперію за дужки, а замінили формулою прав нації на самовизначення. І це право нації на самовизначення – не проста фраза. Усі європейські імперії, відповідно до цього, розвалилися. Росія ж не розвалилася. Вона відтягує.

У 1991 році відбулася перша фаза дезінтеграції Російської Імперії. З-під влади Кремля вийшли 14 союзних республік. Але ж автономні не вийшли. І ці 25 років вони готували населення і інтелігенцію автономних республік, країн і областей, які зараз є просто суб’єктами РФ. І там цей рух збільшується, розширюється. Тому російська, імперська, московська інтелігенція, еліта стоїть зараз перед альтернативою. Або шляхетно перебудуватися, або тягнути до кінця, поки відбудеться розвал.

З історії ми знаємо по-різному. Скажімо, польська імперська еліта не могла після Богдана Хмельницького переосмислити і зменшити свої претензії. А вона продовжувала поширювати ідею – «польська од можа до можа», від моря до моря. Може, і російська імперська еліта не зможе переорієнтуватися, але обставини є дуже добрі для її переорієнтації. Англія розпустила колонії, вона стала не гірше жити, ніж при колоніях. І якщо би російська політична еліта імперська усвідомила це, то вона могла би і розпустити ті суб’єкти, і тоді створити національну державу. Дуже багато людей імперськи налаштовані. Але якби вони зрозуміли, що імперія далі існувати не може, що цілий світ просто не допустить, тут не в Україні діло, а цілий світ не дасть імперії далі існувати. Тоді вона би розпустила ті автономні республіки і утворила національну державу, ну, росіян, московітів чи руських, як би вона називалась. І Росія ж не має пустелю, вона має добру територію, і не малу. І тоді ми би, Україна, придбали би сусіда нормального, з яким можна було нормально завжди жити. А вони, можливо, вперше переорієнтували би своє мислення із загарбання чужих земель на улаштування своєї власної землі. Але зуміє чи не зуміє – проблема.

Про відгородження від Росії

Виховати їх [росіян] нема чого. Ми їх не виховаємо. Що стосується муру і канави, якою ніби влада хоче обгородити Україну, то як тимчасово, це в принципі добра справа. Років на 5. Я думаю, що не довше РФ буде існувати, як років 5. Має російська нація перейти у той катарсис. Мислення у людей імперське. 85% підтримують політику Путіна. Хоча там є інша властивість. Про цю властивість сказав Соловйов, найпотужніший російський історик 19 століття. Він казав так: «Для нас неприпустимо сумніватися у праві влади робити з нами все, що вона захоче». Це формула 100%-го рабства.

Ну, Жириновський пропонує Путіна проголосити царем, а він би й сказав, що «я, як цар, пропоную, відпустити Мордву, Татарстан, Таджикистан, ми їх годуємо, а тепер хай вони самі себе годують». І ті 85% пішли би за Путіним. Тут важлива ця ідея, бо централізоване мислення у Росії, так воно було завжди. То послухали би Путіна. А що може при мусити Путіна так зробити? Я не знаю. Мабуть, нам прийдеться почекати, поки його усунуть.

Про Дмитра Яроша і Євромайдан

Ті закони проти української мови, а потім той закон, який обмежував свободи, там посилення кримінальної відповідальності. Це страшенно. І через те, що напруження в суспільстві зростало, то дивилися, що у Верховній Раді теж міняється відношення. І від Януковича люди відколюються, депутати відколюються більше і більше, переходять ніби на сторону демократичних сил. Якби не [тодішній лідер Правого Сектора Дмитро] Ярош, я думаю, що це тягнулося би ще якийсь час. А потім мусило все ж таки повернутися до якихось більш рішучих дій. Сталося так, що Ярош припинив базікання, і тоді перейшли до тих активних дій.

Що можна було? Я давав пропозицію, яка здавалася мені конструктивним переходом від того мітингування до дій. Створити Народну Раду. Представництво доволі широке від народу. І створити Уряд. Не тіньовий. Бо тіньовий – це таке, всяка опозиція створить тіньовий уряд, він паралельно існує, але ж він не претендує на владу. А то – створити уряд і претендувати на владу. Це б загострило [ситуацію]. І з того загострення можна було би й думати, що тоді більше би перейшло, і більшість у парламенті опинилась би на нашому боці. Так я собі думав. До цього [тодішній в.о. президента України Олександр] Турчинов не захотів прислухатися, тому тим способом пішли.

Про повернення смертної кари

У мене є пропозиція, але вона не може бути здійснена. Повернути до кримінального кодексу розстріл, страту. І в кримінальний кодекс ввести [його] по тих статтях, які є за різні кримінальні злочини, у тому числі за підрив економіки держави. Це була би новація, бо просто повернути кримінальний розстріл за кримінальні злочини – це ніби не міняє суті. Це просто карають більше тих, хто заслужив, мабуть, на смертну кару. А коли ще запровадити статтю про підрив економічної могутності або воєнної потуги держави, тоді це було би прямо спрямовано на військових зрадників. Але, сказавши це, я кажу тут же, що це неможливо, бо це має провести Верховна Рада. Вона цього не зробить.

Про суди

Ми маємо владу, яка знищила третю гілку влади. Є влада законодавча, виконавча і судова. Там, де знищена судова влада, зрослася влада із бізнесом. І там нема законності, нема суду, нема справедливості. І це найгірше нещастя, яке може бути в нації. У нас це почалося з Кучми, а продовжується до сьогодні. Бачимо, що тиск примушує нашого президента робити дещо, і спочатку говорили про боротьбу з корупцією, потім почали створювати органи по боротьбі з корупцією. А корупції ж нема. А потім починаються якісь дії. Побачимо.

Про реформи і вибори

Чому виборці беруть гроші? Чому у Чернігові один кандидат годував виборців борщем і кашею, мабуть, а другий привозив туди гроші в конвертах, по 400 грн для кожного виборця чи для керівників виборчого процесу, чому так?

А в Києві? Чого далеко ходити – другий раз цього [екс-мера Києва Леоніда] Черновецького чому обрали за кіло гречки? Перший раз, скажімо, не знали, що він за дивак, але потім же побачили. І обрали за кіло гречки, чому? Бо так і активні люди сидять у цьому залі, вони не пішли на вибори, а бабці пішли, і бабці його обрали. А бабці йдуть на вибори тому, що вони ж пам’ятають радянський час, тоді не можна на вибори не піти. Якщо ти не пішов на вибори, тебе викликають спочатку на профспілкові збори, потім на комсомольські чи партійні збори, потім тебе викликає дирекція, і так далі. «Ви що, не любите радянську владу? А ми й не знали, ви так довго маскувалися, нарешті ви показали, хто ви є». Така свідомість у тих бабок, вони не переосмислили, що живуть в іншому світі. Не в радянській Україні, а в незалежній. Тому вони йдуть на вибори і вибирають.

Про комуністів

Комуністів постійно є багато, але зменшуються, зменшуються. Я вже склав графік, коли їх повинно вже не буде. Справа в тому, що Янукович взяв і змінив мій графік, бо йому було вигідно, щоб були комуністи.

Янукович у Донецьку ходив, [лідера комуністичної партії Петра] Симоненка купив, домовилися, що він буде страшенно критикувати капіталізм Симоненко, але коли потрібно голосувати – то так, як потрібно Партії Регіонів. Ось така річ. Янукович приїхав і доповів Кучмі, що він купив Симоненко. А потім Кучма його [Януковича] перевів до Києва з Донецька і зробив прем’єр-міністром. І далі той пішов шляхом президентства. А все через те, що ми такі виборці, ще не стали громадянами вільної демократичної країни, де люди відчувають на своїх плечах відповідальність за долю нації. Для нас те, що робиться з Україною, залежить від когось, не від нас. Це як раз свідчення нашого рабства.

Про кримських татар

Кожна нація любить себе. Тільки ми не достатньо любимо себе. З цього витікає позиція кримських татар сьогодні. Вони люблять себе. Вони бачать, що Москва для них гірша, ніж Київ. Київ не забороняв їм повертатися. Москва ж створювала різні обставини, аби кримські татари не могли повертатися у Крим.

Їх позиція для мене абсолютно зрозуміла. Може, ви пригадуєте, як вони від Верховну Раду у Києві приходили, [казали, що] «Крим татарський». Приходили під Верховну Раду з таким гаслом. Тобто для них іншої Батьківщини нема. І вони, логічно, підтримують Україну в боротьбі проти Путіна, тому що як не підтримувати Україну, то є шанси повернутися знову під Кремль, а він знову їх виселить кудись. Тоді раз виселив у Казахстан, а тепер виселить у Сибір кудись. І вони цього не хочуть. Їх дружба з нами витікає із їх любові до самих себе.

Про патріотизм та національну самоідентифікацію

Я написав брошурку «Від хохла до українця». І там є визначення, що таке націоналізм і що таке українець. Українець – це не за кров’ю, а це за переконаннями, і це так.

Треба бути не патріотами, а націоналістами. Патріот – це той, хто любить Україну і майже нічого не робить для неї. А націоналіст – любить Україну й ставить інтереси України вище від своїх особистих. То давайте будемо войовничими захисниками української мови. Тоді слабкі духом люди – малороси, хохли, швиденько перейдуть на українську мову.

Про своїх кривдників

Я не шукав з ними зустрічі. Якщо я би шукав, міг би зустріти у Чернігові майора одного, якому би плюнув в морду. Але я не шукав таких зустрічей. А вони шукали мене. І Я повернувся з Сибіру і поселився в своєї сестри у Седньові, й одному такому доручили мене виховати там в радянському дусі. Закінчилося тим, що кілька зустрічей ми провели, а потім у Києві зустрілися. Я йду по Хрещатику, і він йде навпроти. Він мене зупинив і каже: «Ви мене перемогли, тепер я стою на ваших позиціях». То він тепер викладає історію в Чернігівському інституті.

У мене нема бажання мстити. Бо помста вимагає праці. А я не хочу марнувати час на такі неконструктивні справи. Це не означає, що я їх виправдовую – вони стояли на зрадницьких антиукраїнських позиціях, ці слідчі, ці наглядачі різні, чекісти. Але я знаю, що багато з них, якби були в інших умовах, не пішли би служити Кремлю. Вони би нормально служили Україні. Тобто помста – це не те почуття, яке штовхає до дій.

Олександра Горчинська, Новое Время