Співоча революція: як українська діаспорянка оживляє народну пісню

Надія Тарнавська – американка українського походження. Її батьки народилися в Україні, але вимушені були емігрувати до США у 1942 році, коли рятувалися від радянського режиму. У США Надія 13 років працювала в Інституті музики у Клівленді, та коли познайомилася із українськими етнічними піснями, вирішила займатися тільки народною творчістю. Тепер вона збирає пісні з усіх регіонів України та популяризує їх. Нещодавно вона поставила автобіографічну музичну п’єсу “Розбита” на базі студентського театру Українського католицького університету і за участю бабусь із села Крячківка – одного із найспівучіших сіл на Полтавщині.

Першою мовою Надії була українська. Але, разом із тим, дитиною вона вважала, що Україна невід’ємна частина СРСР.

«Я думала, що ніхто не розмовлятиме вільно українською, тому і не бачила сенсу у всій роботі, яку проводила українська діаспора у США. До того я лише чула розповіді про Україну і не могла уявити, що вона реально існує. Щосуботи я відвідувала українську школу, вчилася співати і грати на бандурі – проте я не бачила у цьому багато сенсу і часом мені хотілося просто залишитися вдома і дивитися мультики», – згадує Надія.

Надія розповідає, що вся її родина була дуже музична: брат грав на скрипці, а вона відвідувала церковний хор в українській греко-католицькій церкві. Тоді вона хотіла стати оперною співачкою, проте одного разу, під час літнього українського музичного табору, вона почула народний спів…

«Вперше я почула народний стиль співу від жінки з Нью-Джерсі та закохалася у нього. Я була така зачарована, така захоплена. У мене була ціль співати у опері, але після цього я хотіла навчитися співати як бабусі», – каже Надія.

Перший раз Надія потрапила в Україну у 1992 році, коли їй було 19 років. Батьки не хотіли відпускати її одну із Клівленда і тому вона долучилися до програми Української національної асоціації і стала викладачкою англійської мови у Чернівцях. Тоді вона купила багато етнографічних записів, які справили на неї величезне враження.

«Безпосередньо із українською піснею я познайомилася у 2002 році, коли приїхала за грантом студій іноземних мов вивчати українську. Пригадую, як тоді зайшла у церкву і почула народне виконання церковних пісень, яке перевершило всі мої очікування, – пригадує Надія. –

Всі люди мають симпатичні вібрації, а особливо бабусі – колоритні виконавці етнічного стилю співу. Коли ти чуєш цих людей, то розумієш, наскільки по-іншому можна виконати певний звук. Після цього відкриття-пережиття, я розпочала досліджувати етнічний стиль співу все більше і більше».

Надія мала вивчати українську мову у Львівському університеті, натомість її, разом із іншими студентами,  відправили на Волинь у  етнографічну експедицію. Там вона записувала різноманітні народні пісні і відчула таке захоплення, що, повернувшись з експедиції, самотужки поїхала у ще одну – на Київщину і Полтавщину, щоб записати ще більше таких творів.

«Деякі пісні – ноти і слова – я вивчила на слух із записів. Проте спів із бабусями  – це щось зовсім інше, щось, що здатне змінити . Запис цього не передасть», – каже Надія.

Саме тоді Надія перший раз відвідала Крячківку – село на Полтавщині, яке славиться пісенними бабусями. Щоб  познайомитись із ними ближче, вона цьогоріч відвідала село ще раз. Також у Крячківці Надія познайомилася із американцем українського походження Юрком Фединським, який створив у селі культурно-освітній табір. Він вчив усіх охочих грати на бандурі, і співати пісень із бабусями.

Коли добре виходить співати, то бабусі кажуть «Ой, як льовко»

«Коли якусь пісню бабусям вдається виконати дуже добре, то вони кажуть: «Ой, як льовко», – розповідає Надія. – Бабусі добре звучать, проте вони не пояснюють вокальну техніку: не кажуть, що потрібно піднімати м’яке піднебіння, складати певним чином губи та язик – просто співають, як виходить. Я теж хотіла співати разом з ними, натомість Юрко сказав, щоб я викладала техніку співу для всіх охочих».

Коли Надія лише вчилася співати, то один із її вчителів сказав, що у неї поганий голос. Це її дуже вразило. Попри це вона все ж навчилася співати і тепер каже, що може навчити кожного.

«Викладачі здебільшого навчають людей, які мають якийсь природний талант: у танці, у математиці, чи то у співі. Якщо ж у людини немає таланту, то викладачі можуть казати жахливі речі: «У тебе немає слуху, у тебе розбита скрипка, у тебе немає таланту, це мене дратує, ти фальшуєш, не співай». Я вважаю, що такі слова – це прокляття. Такі фрази віднімають у людей силу і мотивацію, тому казати таке абсолютно недопустимо. Справжні викладачі можуть підібрати до кожного студента свій стиль навчання. Якщо студенти не мають природного слуху, то це не значить, що вони не можуть навчитися – треба займатися з ними. Вони будуть співати чисто, але це займе певний час», – каже співачка.

Один із учнів зняв відео уроків Надії і виклав на Utube. Тоді їй написав режисер студентського театру «На Симонових стовпах» Євген Худзик і запросив її грати в УКУ. Так Надія познайомилася із Українським католицьким університетом.

«Перед тим як працювати із студентами я попросила про два відкритих публічних майстер-класи: поліського і полтавського співу. Після першого майстер-класу Євген був просто шокований і він навіть не міг ствердно сказати, сподобалося йому, чи ні», – пригадує Надія.

Далі, разом із студентами – учасниками театру – вона поставила дві вистави за творами Шевченка, і з цими постановками вони поїхали на гастролі. Після вистав люди підходили і запитували, чи немає у них якоїсь унікальної вистави. Саме тоді Надія почала задумуватися про те, щоб зробити автобіографічну п’єсу.

«Спершу спало на думку написати автобіографічну п’єсу «Шана» –  про пошану до викладачів, – розповідає Надія. –  Я почала писати сценарій і в кінці виявилося, що початкова ідея кардинально відрізнялася від того, що вийшло. Замість «Шани» вийшла «Розбита». Я зробила її дуже швидко – ми поставили п’єсу буквально за три місяці. Думаю, що мене надихав якийсь янгол. Все вдалося: ми без проблем знайшли місце для вистави у церкві Софії в УКУ і навіть бабусям із Крячківки вдалось приїхати до Львова».

Спочатку Надія планувала створити моно виставу із застосуванням відео, проте до вистави почали долучатися студенти, бабусі, і, врешті, цілий хор із десяти учасників. Театр «На Симонових стовпах» встиг показати виставу у Києві, Львові та Крячківці. Найближчі плани – це поїхати на гастролі до США.

«Українська пісня подобається навіть тим, хто не знає мови, вони відчувають тяглість поколінь»

«У США дуже переживають щодо української культури, – каже дослідниця. – Я викладаю українські пісні в Америці, і навіть більше для американців, які не мають українського коріння. Таких учнів у мене, мабуть, 80%. Є багато людей, які дуже люблять Східноєвропейський стиль співу: болгарський та український. Вони шукають, щоб їх хтось навчив як співати той чи інший звук. Здебільшого вони не знають української мови, проте їм подобається українська пісня – вони відчувають тяглість поколінь».

У США існує багато етно гуртів, які співають пісень різних держав і додають у свій репертуар і українські теж. Зокрема, гурти із Луїзіани, Вермонта та Орегона співають пісні із Африки, Ірландії і Грузії. Існують також літні табори, у яких учасники співають 12 годин на добу.

«Одного разу я долучилася до літніх таборів гурту Village Harmony. Туди входять 25 людей, які мають цікаву методику співу. Перший тиждень вони співають цілий день: з дев’ятої ранку до дев’ятої вечора. Це дуже добрий тренінг. Наступного тижня вони їдуть на гастролі і кожного дня виступають у новому місті. Коли ти проходиш такі тренінги, то можеш співати цілий день», – пригадує співачка.

Коли Надія приїхала до Львова, то мала зі студентами тільки 2 години занять. Це було дуже незвично, враховуючи її досвід. Вона розповідає, що звикла працювати за американським стилем – увесь день. Спів для неї – це як бігати марафон, голос звикає, коли співати багато.

«Коли тренуватися і робити це поступово – то голос звикне. Потрібно пити багато чаю, часом не співати взагалі і берегти голос. Найкраще – це співати цілий діапазон: і високі, і низькі партії. Це подібно до фізичних вправ: коли будеш співати 12 годин тільки п’ять нот, це наче робити тільки вправи для рук. Тоді руки будуть сильні, а ноги – як патики», – каже етно-експертка.

Надія дивувалася, коли в Україні її просили навчити українських пісень:

«Я думала, що мене попросять навчити американських пісень, але в Україні був величезний інтерес саме до вивчення  українських: поліських, полтавських та гуцульських. Я погодилася, але для мене це було дивно, бо я навчилася цих пісень від бабусь, які жили за 100 кілометрів від Львова, коли сама жила у Америці. Мені було незрозуміло чому цих пісень хочуть навчитися саме від мене, а не від бабусь, які були поруч», – розповідає Надія.

Проект Polyphonyproject

У своїй роботі Надія має велику проблему із українськими фольклористами. Їх вона порівнює із грибниками:

«Коли ти приходиш грибників, щоб вони навчили збирати гриби, то зазвичай вони відповідають, що все покажуть і усього навчать. Вони показують, що можна збирати у певному місці, і кудись відходять на п’ять хвилин, а коли повертаються, то мають повний кошик з грибами, а у тебе лише трішки. І коли ти запитуєш, куди вони ходили, то вони уникають відповіді і кажуть, що ти зібрав дуже багато і ти молодець. Цим фольклористи подібні до грибників. Інколи вони кажуть, що якась із співучих бабусь у певному селі – це їх бабуся, і забороняють до неї ходити. Проте літні люди дуже привітні – вони готові співати для будь кого, запрошують заночувати та варять борщ для гостів», – розповідає етно-співачка.

Друзі Надії називають фольклористів архівістами, тому що всі матеріали із експедицій науковці направляють в архів. Натомість, угорські спеціалісти, з якими вона працювала, викладають все у вільний доступ в Інтернет. Один із угорських фольклористів, зокрема, створив проект Polyphonyproject. Він зміг зібрати на порталі понад 100 українських пісень із різних регіонів України. Кожну бабусю записували на окремий канал, і слухач може вибрати певний голос: високий, низький, чи всі одразу.

«В Угорщині у кожній школі діти мають навчитися угорських народних пісень та танців і переглянути роботу фольклористів може кожен. В Україні всі записи збирають,переносять в архів і нарікають, що ніхто не хоче переймати майстерність бабусь.  Проте самі ж фольклористи приховують матеріали і люди, які хочуть цим займатися – не можуть, – розповідає Надія. – Колись я писала, що буду викладати у Львові поліські пісні. І один фольклорист тоді сказав, що у Львові повинні співати тільки галицьких пісень. Для мене це дивно. Це виглядає так, якби я співала тільки пісні із штату Огайо, бо я там живу. Я цього не розумію».

Надія зараз працює над англомовним перекладом пісень спільно з музеєм Гончара. Поки що проект існує українською мовою із транслітерацією, для тих, хто не розуміє кирилицю:

«Мене запитали, чи можу я допомогти з перекладом і я погодилася. Я попросила, щоб мені надіслали 5-6 пісень для пробного перекладу, проте отримала 300. Тепер я чекаю, коли музей знайде ще одного перекладача, щоб перевірити мій переклад».

«Співоча революція»

Надія розповідає, що пісні для неї понад кордонами і національностями та безпосередньо пов’язані із природою.

«Напевно, це щось гентичне: коли я чую українську пісню, то зачаровуюся, – каже співачка. –  Коли у Києві ми із друзями їхали у метро, попри шум почули спів бабусь у одному із вагонів, і усюди їх шукали. Через ці пісні ми відчуваємо хто ми є. І навіть якщо сказати, що ти – українець – це теж конфліктно. Я люблю казати, що я – людина. Бо раптом як я українка, а ти – росіянин, то вже існує певний конфлікт і ми не можемо довіряти один-одному», – розповідає фольклористка.

За допомогою пісень Надія об’єднує довкола себе людей  багатьох національностей та культур. Як приклад – естонський фільм «Співоча революція», про те, як під час радянського режиму усі національні пісні у країні були заборонені. Попри це люди проводили пісенні фестивалі, де збиралося зо декілька десятків тисяч осіб.

«Під час радянського режиму було складно: совєти заборонили певні пісні, у яких йшлося про красоту і велич власної країни. Проте на фестивалі, де збирається 50 тисяч осіб, раптом хтось починає співати певну пісню, то усі ці 50 тисяч людей продовжують співати ту пісню, попри те, що вона заборонена. Це їх з’єднує. І коли ми маємо правдиві народні пісні, наприклад, «Ой, там на горі», то люди б з’єдналися під час виконання. Саме тому деякі пісні були заборонені під час радянського режиму. Коли люди відчувають, що вони з’єднані і можуть щось зробити – то уряди часто з острахом ставляться до цього», – розповідає етно-співачка.

Надія каже, що населення певних країн змогли докорінно змінити ситуацію у державах якраз завдяки пісням.

«У Південній Африці був апартеїд і сегрегація – люди змінили це через пісню, бо з’єдналися. Об’єднують не тільки пісні, але взагалі мистецтво: театр, танці, музика – це все змінює людей. Важливо не тільки відчувати себе частиною нації, але й відчувати себе частиною світу», – каже Надія.

Фольклористка розповідає, що в США суспільство встигло забути про Донбас і Крим, проте у кожному концерті вона нагадує про війну, передивляється статистику втрат і завершує концерти піснями «Пливе кача по Тисині». Також Надія підкреслює, що важливо нагадувати про війну на міжнародних і на локальних подіях – тому робота, яку роблять митці, дуже важлива.

«Потрібно, щоб люди не забували. Навіть дві смерті на день на фронті – це понад 700 смертей на рік. Деякі мої знайомі казали, щоб я схаменулася і не їхала в Україну на війну. Проте я розуміла, що війни у Києві і Львові немає, але вона продовжує впливати на суспільство, приносить фізичні і моральні травми…», – каже Надія.

Роман Тищенко, для VIDIA