Як пуерториканець закохався в українські народні танці та показує світові їхню красу

Він – американець з родини пуерториканців, який досліджує традиції різних регіонів України, історію козацтва, Української Повстанської Армії – усе це, аби якнайглибше розповісти про Україну через її танці.

Орландо Паган ще підлітком закохався в український фольклор, виступав у танцювальному ансамблі «Сизокрилі», а тепер є його художнім керівником а також ще двох шкіл українського танцю в штатах Нью-Йорку та Нью-Джерсі разом із своєю дружиною. Орландо прагне зробити українські танці не менш популярними у світі, ніж аргентинське танго чи австрійський вальс, йдеться у матеріалі Голосу Америки.

Орландо виріс в районі Бронкс у Нью-Йорку. У дитинстві займався бейсболом, мріяв стати зіркою кіно. Танцями почав займатися у середній школі: вчитель пообіцяв, тих, хто танцює, буде вчити також й акторській майстерності. Далі вступив у престижну нью-йоркську школу виконавських мистецтв. Знову ж таки хотів на акторські курси, а взяли на танцювальні​.

«​Усі наступні чотири роки я лише те і робив, що танцював. Я вивчав балет, сучасний танець, джаз, чечітку (степ), африканські танці», -каже він.

Лариса, яка з дитинства займалася українськими танцями пригадує, як Орландо вперше з’явився в школі танцю Роми Прийми-Богачевської.

«Я пам’ятаю, у нас була репетиція і пані Рома нас запитала: «Чи знає хтось хлопця, який вміє танцювати?». Одна дівчинка подивилася навколо, підняла руку і каже: «Я знаю, але він не українець». «Не має значення», – відповіла пані Рома.

Коли вона подзвонила Ордандо, і запропонувала йому прийти на репетицію українського танцювального ансамблю, він відповів, що навіть не знає “що це таке”. Однак пуерториканець і не здогадувався, що погодившись, він знайде своє «кохання».

«Раптом я побачив ці неймовірні кидки, вражаючі повороти, рухи, яких я раніше ніколи не бачив. Цей азарт, цей атлетизм і щось ще, почуття, яке в мене це викликало, яке я досі не можу пояснити. Я слухав цю музику, дивився на танцювальні рухи, і відчував емоції, які можна порівняти тільки із тим, коли вперше закохуєшся. І тоді я сказав собі: «Не знаю, чи в мене це вийде, але я мушу спробувати».

Хоча Орландо був досвідченим танцюристом, гопак давався йому не просто.

«В балеті ви мусите мати розвинуті м’язі, але вони більш гнучкі, довгі. В українському танці ви робите стільки присідань і стрибків з нижньої позиції, що маєте бути дуже сильним, з великими м’язами на ногах. Забрало чимало часу, поки я зміг це робити з легкістю».

Родина була здивована його вибором, батькові було важко прийняти той факт, що один з його синів – танцює​.

«Його улюбленим спортом був бокс. І тут я – балерун. Але з часом він мені сказав, що пишається мною, тим, що я зміг досягти мети, яку сам перед собою поставив», – розповідає Орландо.

По закінченню школи, Орландо довго себе шукав. Працював у фірмі батька. Створив з друзями музичний гурт. Час від часу брав участь у балетних виставах. Але говорить, щоб він не робив, ніколи не пропускав уроки українського танцю. Саме їм він завдячує тому, що у віці 32-х років був прийнятий в трупу Танцювального театру Гарлема під керівництвом Артура Мітчела. Під час кастингу один зі членів вибіркової комісії поцікавився дивним хобі латиноамериканського парня.

«Я тут бачу, що ти танцюєш українські народні танці. Покажи мені». – Я показав 4-5 танцювальних рухів. Звичайно, що це було моє найкраще виконання в житті», – пригадує він.

Тоді ж вони побралися з Ларисою. Зустрілися вони ще підлітками.

«Коли ми вперше побачилися, зустрілися поглядами і все було як в кіно. Принаймні для мене. Таке відчуття, що усе навколо уповільнилося, що крім нас нікого немає», – згадує Лариса.

«Я зайшов у кімнату, подивився і побачив біляву, надзвичайно прекрасну дівчину. Вона подивилася на мене і все. Це було вона. Але пройшло ще 8 років перед тим, як ми почали зустрічатися», – ось так запам’яталася ця мить Орландові.

А у 2003-му році, як згадує Орландо, Рома Прийма-Богачевська попросила, щоб він разом із своєю дружиною взяв на себе керування її школами танцю. Він досі пам’ятає той момент, коли вона запросила подружжя до себе до дому на розмову.

«У неї був рак легенів, вона проходила через хіміотерапію. Але у свої майже 80 років вона була такою сильною, такою потужною жінкою. І ми думали, що, звичайно, вона подолає рак. А вона почала говорити про те, що відходить від справ і хоче, щоб я опікувався школами в Нью-Йорку і Нью-Джерсі. Я сказав: «Пані Рома, я не знаю. Це велика відповідальність. Я не знаю, чи я того вартий». Вона сказала: «​ти зможеш​. Ти є уособленням гарного вчителя та гарної людини…»​ Я поїхав на гастролі з трупою в Європу, а коли повертався, дружина з другом зустрічали мене в аеропорту. Від них я дізнався, що вона відійшла в ту ніч. Вона так багато для мене значила – як материнська особа, як ментор, як хтось, хто в мене вірив».

Аня Богачевська-Лонкевич, виконавчий директор усієї “танцювальної імперії”, говорить, що її мати цінувала Орландо і як танцюриста, і як вчителя.

«Вона завжди підтримувала його танцювальну кар’єру. Він дуже динамічний танцюрист, це є його особистістю. Прекрасні стрибки, прекрасні повороти, він був чудовим партнером. Як вчитель він має талант до плекання людей, бачення їх потенціалу, його розвитку. Він підтримує дисципліну, але з посмішкою. Дуже подібно до мої мами, але вона була жорсткішою».

Сьогодні Орландо Паган – художній керівник фундації та ансамблю «Сизокрилі». У нього, за останні понад 20 років, навчалися сотні дітей з української діаспори.

«Він настільки пройнявся українською культурою, що ми навіть не можемо думати, що він якоїсь іншої національності. Ми його всі сприймаємо як нашого рідного українця»,- каже Галина Середюк, мама одного із учнів школи танців​.

«​Орландо і Лариса піднімають танці на інший рівень. Технічно це дуже складно, але це дає дітям стільки радощі», – розповідає Тейлор Пірс, батько одної з учениць подружжя Паган. ​

Як хореограф, Орландо уважно вивчає історію та культуру регіонів України. ​

«Оскільки я не українець, і хочу поставити танець, скажімо, з Бойківського регіону, я намагаюся зробити усе, аби включити естетику і стиль цього регіону України. Якщо це танець із шаблями, я вивчаю історію Козаччини. Зараз я хочу поставити танець, який базується на історії УПА, і тому вивчаю цей період».

Орландо вірить, навіть ті, хто не знає українську історію та культуру, будуть в захопленні від українських танців. Він пригадує, як вперше відео його виступу побачив його брат.

«Він дивився і рухався в такт музиці, підстрибував і казав: «Вау!» і потім наступила кульмінація. У фіналі гопака танцюристи кричать «Засвистати!», – вони їдуть через гори на конях в битву. Це настільки вражає, що треба бути зомбі, аби не відчувати емоцій. Я пам’ятаю, він каже: ​«О, Боже!», «О, Боже!» і в нього сльози в очах», – згадує він.

І саме тому, каже Орландо, українські танці повинні вийти за межі української громади. ​

«Я намагаюся зробити так, аби український танець став настільки ж популярним, як, наприклад, балет, сучасний танець чи джаз. Я хочу донести його до інших громад. Я знаю, коли вони це побачать, вони обов’язково закохаються. Їм сподобається атлетизм, кольори, музика. Я вірю, що люди зможуть побачити українські народні танці як чисту форму мистецтва».

Тетяна Ворожко, Голос Америки