Україна має що запропонувати на моральному рівні і Європі, і Росії

У час, коли триває російська агресія в Україні і чи не щодня гинуть українські бійці та мирні жителі Донбасу, українські й російські історики зібралися в Парижі, щоб прокласти дорогу для майбутнього миру. «Ми розуміємо, що для досягнення міцного миру, необхідне не тільки вирішення нинішнього конфлікту, але і проведення відкритого діалогу про спірні питання історії, які часто стають предметом спекуляцій і пропаганди», – мовиться у заключному документі зустрічі, що відбулася наприкінці минулого тижня в Парижі. Одним з учасників зустрічі з українського боку був єпископ Української греко-католицької церкви, голова єпархії святого Володимира Великого в Парижі Борис Ґудзяк. Після зустрічі Радіо Свобода запросило владику Бориса до розмови про те, як він бачить це майбутнє примирення як богослов і як історик.

– Владико, щоб люди почули істориків, потрібно, щоб перестали стріляти гармати. Що може зупинити російську агресію в Україні?

– Колись ця мильна бульбашка пропаганди, риторики і цілої конструкції політичного режиму мусить луснути. Це може бути дуже болісний процес. Ми бачимо, які травми були внаслідок пропаганди в Німеччині в 1930-х роках. Я вже навіть не кажу про саму війну і травми війни, про геноциди, які відбувалися під час війни. Але як довго після війни німці мусили проходити непростий терапевтичний процес, скільки часу було потрібно для того, щоб осмислити такі питання: «Як вдалося нас обдурити?», «Як ми хотіли, щоб нас обдурили?», «Як ми підтримали щось не лише несправедливе, але жахливе?».

Це може тривати ще довго, перш ніж таке усвідомлення прийде. Але в цьому усвідомленні дуже важливо називати речі своїми іменами. У Німеччині вихід з тоталітарного насильницького досвіду був невід’ємно пов’язаний з тим, що німці почали називати речі своїми іменами. Щодо деяких речей це тривало і 20, і 40, і 50, і 60 років, щоб визнати, те, що сталося і те, «що ми зробили», те, «що ми дозволили», «у чому ми взяли участь активно, чи пасивно», «чому ми не перечили». І треба було взяти на себе цю відповідальність, для того, щоб сказати, що «ми хочемо рухатися в іншому напрямку».

– В уяві багатьох людей навіть з українського боку уява про мир – це повернення до того стану, як було перед війною. Чи можливий міцний мир без покаяння?

– І такий варіант є можливий. Європа не зробила належних висновків і кроків після Першої світової війни. І це призвело до Другої світової війни, ще жахливішої, ніж Перша. Вона стала наслідком незрілості й неповноти цих процесів примирення. Тож в історії є багато прецедентів, коли рани лишаються не до кінця зціленими, а лише прикритими, тому вони знову загноюються і шкодять організмові, соціальному, національному, міжнародному людському організмові.

– Ми бачимо з українського боку серед учасників зустрічі було кілька представників різних українських церков – крім Української греко-католицької церкви, яку представляли ви, була й Українська православна церква Київського патріархату – її представляв єпископ Євстратій Зоря і колишній священик Української православної церкви (Московського патріархату) Георгій Коваленко, який тепер очолює Відкритий православний університет святої Софії-Премудрості. Але не було церковних представників з Росії. Якою б могла бути роль церкви у процесі цього зцілення з обох боків?

– Церква мала б пророчо говорити у цих обставинах. Вона мала б відважитися на глибокий іспит совісті, який вона проходить сама і допомагає пройти і в народі. Тут шкода, що поки що, принаймні на ієрархічному рівні пророчі голоси відсутні. А натомість є або тихий, або активний конформізм, можна сказати колаборація з боку Російської православної церкви, але й з боку інших міноритарних церков.

Зараз у церкві ісповідники та мученики за соціальну справедливість, за визволення від пострадянської корупції, ісповідники й мученики, які жертвують себе, щоб плисти проти течії цієї пропаганди, яка в російському суспільстві легітимізує насильство, агресію, вторгнення в Україну, порушення міжнародних правил, назагал відсутні.

Є журналісти, є інтелектуали, є поодинокі миряни, віруючі православні і нецерковні люди, які виявляються більш відважними і автентичними у своєму ставленні та свідченні щодо сучасної ситуації.

Але я не сумніваюся, що такі свідчення і такі смерті, наприклад, таких журналістів, як Анна Політковська, вони скоріше чи пізніше приносять плід. Ми бачимо, як ті, хто в радянський час говорили правду, називали речі своїм іменем, вони потім стали дороговказом для процесів, які довели до розпаду цього радянського жахливо антилюдського режиму. І в історії церкви мученики спочатку в очах світу програють, а потім стають гордістю спільнот і народів, які спочатку їх, можливо, цуралися. Але їхня автентичність та посил тривають.

– Формулою примирення між німцями і поляками, між поляками і українцями було «прощаємо і просимо прощення». Цю формулу Блаженніший Святослав назвав рецептом порятунку об’єднаної Європи. Чи вона б підходила і у випаду примирення між українцями і росіянами? Адже багато українців думають про себе, як про жертв російської агресії, а отже, вибачатися перед росіянами їм ні в чому.

– Це дуже добре питання. Мені здається, що ця формула, яка була між німцями й французами, і також дуже добре запрацювала у 1980-90-х і навіть у 2000-х роках між поляками і українцями, має свою глибоку фундаментальність. Як має виглядати майбутнє українсько-російське примирення і які будуть для цього формули чи гасла, мені здається, гадати ще зарано.

Бо у франко-німецькому, німецько-польському примиренні, процесах примирення польсько-українських, які, на жаль в останніх роках зазнають шкоди, було взаємне визнання гідності й права на існування, права на власну тотожність. Сьогодні російський режим і велика частина російського соціуму не визнає ні української гідності, ні української тотожності, ні української культури, ні української історії.

Можливо, тому методологія цієї конференції, яка зосередилася над історичними питаннями, над розумінням історії і над пошуком консенсусного бачення тисячолітніх історичних процесів, ця методологія є належною і дуже потрібною саме для цього випадку. Зрозуміло, що дорога перед нами є дуже довга.

– Ми бачмо багато різних ініціатив з примирення українців і росіян, особливо активні у сприянні цьому процесу є німці, але часто вони робляться без розуміння глибинних причин цього конфлікту. Чи може Західна Європа посприяти справжньому порозумінню між українцями і росіянами, використовуючи свій досвід?

– Ми не можемо не констатувати того факту, що ми провели цю зустріч у Західній Європі, що ініціатива, підтримка і гостинність всього цього є з боку Західної Європи.

Одночасно слід усвідомлювати, що Західна Європа сьогодні є сама в кризі. Ми бачили спробу створення коаліції в Італії, де об’єдналися праві та ліві сили проти центру. І єднає цих полярних учасників коаліції скепсис до Європейського союзу. А це означає недооцінювання того миру, який є плодом об’єднання європейських країн у Євросоюзі. Західна Європа не дає собі раду з багатьма своїми власними проблемами. У багатьох країнах є багато безробіття серед молоді, багато економік є в слабкому стані, політичні орієнтири і дороговкази, які протягом десятиліть були нормативними, нині є у кризі.

Тобто стан пост-модерної реакції на модерні установки вносить тріщини в ту Європу, яка 70 років будувалася після Другої світової війни, у західній її частині. У цьому сенсі бракує, можливо, морального ресурсу, щоб належно осмислити й зрозуміти обставини в Росії, в Україні й реагувати більш зосереджено.

– В Україні в час Революції гідності був великий моральний підйом, від якого чекали великих зрушень не лише в самій Україні, чекали, що вдасться повернути європейців до усвідомлення важливості фундаментальних європейських цінностей і боротьби за них. Чи цей момент уже втрачено? Чи Україна має що запропонувати Європі?

– Мені здається, моральний шлях, який може бути життєдайним для України, це, коли українці усвідомлять своє покликання бути донорами. Бути прохачем і реципієнтом, тим, хто постійно лише приймає, – не вистачає. Ми повинні тяжіти до європейської єдності не лише тому, що Європейський союз пропонує кращі соціо-економічні обставини, ліпші дороги, ліпшу медицину, суди, але ми маємо думати над тим, що ми внесемо.

Те, що відбулося на Майдані, те, що об’єднало мільйони людей, українців в Україні, глобальне українство, багатьох друзів України, можливо, навіть пасивних спостерігачів у міжнародному контексті, воно було правдивим, воно було автентичним.

Цей дух солідарності, жертовності перечить ізоляції та крайньому ізоляціонізмові, який є однією з характеристик постмодерної культури. Пост-модерна культура має великий скепсис для істини як такої, що вона може бути, бо з деконструкцією постмодернізму є «твоя істина», «моя істина», є різні перспективи, і «нема об’єктивної правди».

На Майдані інтуїтивно, імпліцитно і навіть експліцитно люди об’єдналися навколо своєї віри, що є деякі святині. Є те, що не може бути порушено, що людська гідність є святою. Ми, християни, це розуміємо, що людина створена на образ і подобу Божу, і що людська гідність є Богом дана. Це не є питанням Конституції, законодавство не до кінця може її забезпечити, людська гідність потребує і певних соціо-економічних обставин, але і їх не вистачає. Бо це є щось есенціальне, фундаментальне і невід’ємне. І ніякі кон’юнктури, ніякі історичні обставини не мають права її перекреслювати.

Отже, якщо ми зможемо не забути того, що ми пережили, і це розвинути, цим ділитися, думаю, що на моральному рівні Україна має чим ділитися, що запропонувати.

Марія Щур, Радіо Свобода