Борис Ґудзяк: У передріздвяний час важливо задуматися – як зробити так, щоб не було війни всіх проти всіх

Єпископ УГКЦ та президент Українського католицького університету переконаний, що сьогодні Україна потребує динамічного реформування, а не революційних поривів. Про причини важкого становлення України, наші ризики та позитив на шляху до успіху владика розповів УП.Життя напередодні різдвяних свят, коли хочеться вірити в дива.

Україна переживає непрості часи. Щоденні політичні протистояння, боротьба за владу, корупція та війна призводять до зростання зневіри в суспільстві.

Тому зараз нам як ніколи потрібно творити довіру та шукати згоди, вважає єпископ Української Греко-Католицької Церкви Борис Ґудзяк.

Народившись у США, владика Борис мав усі можливості для безтурботного життя й праці за кордоном. Але обрав шлях повернення на Батьківщину, щоб особисто докласти зусиль до її становлення та розвитку.

Як випускник Гарварду, який прекрасно розуміє значення освіти для суспільства, владика Борис активно сприяв становленню Українського католицького університету у Львові, який сьогодні є одним із найпрестижніших вишів країни.

Останні кілька років як єпископ Української Греко-Католицької Церкви він опікується українською громадою у Франції, Швейцарії, Бельгії, Нідерландах та Люксембурзі. Тому переконаний: суспільно-політичні трансформації відбуваються зараз у всьому світі. І Україна в цих процесах – на передових позиціях.

Розмова з владикою Борисом відбулася зранку після щорічного благодійного бенкету УКУ в Києві. Під час заходу вдалося зібрати більше 10 мільйонів гривень на розвиток університету.

Сьогодні УКУ є одним із найпрогресивніших вишів країни й стрімко розвивається. Коли університет перейде у вищу освітню лігу і стане на рівні з Гарвардом, Єлем і Стенфордом?

Щодо самої суті вашого запитання можуть бути різні точки зору. Я, наприклад, належу до тих, хто не ставить Гарвард, у якому я вчився, і який є для багатьох мірилом якості освіти, до якої варто прагнути, за екслюзивний еталон. Гадаю, що УКУ може і має запропонувати щось інше.

В УКУ ми від початку намагалися відійти від деяких тенденцій модерності, які провадять до такого, часом крайнього, індивідуалізму. У нашому університеті переважає бажання допомагати один одному і бачити іншого. І скеровувати конкурентність так, щоб ми не боялися один одного, щоб ми не поборювали одне одного, а підтримували. Не постійно вказували на помилки та шукали точки для самовивищування, а навпаки – підіймали ближнього.

Саме таке ставлення – коли ми віримо і довіряємо, можемо покластися і готові підтримати – допомагає будувати візію, людину та спільноту. Таке ставлення, яке ми намагаємося розвивати, має переходити в середовище бізнесу, в політику.

Ми звикли до того, що університет навчає, дає знання. Однак дуже важливо бачити людину, студента цілісно.

Не лише як розум, який може відповідати на запитання, формулювати тексти, давати ідеї. Розум, який можна запрограмувати. А як людину, яка має серце, душу, родину, проблеми, власне батьківство і материнство. Яка має свою власну історію і тотожність, і через них сприймає навчання та знання.

Університет покликаний готувати цю молоду людину до подальшого професійного та особистого життя. Сьогодні, у XXI столітті, світові університети не завжди беруть на себе таку цілісну виховну та освітню відповідальність.

Хоча, звичайно ж, названі університети займають перші місця в рейтингах недаремно, і нам ще багато треба від них учитися в різних аспектах.

Щодо консультативної ролі, то мені приємно, що в нас ще тільки зароджена програма юридичних наук уже дає певну експертизу для українського Конституційного суду.

Львівська бізнес-школа вже багато років є всеукраїнським та міжнародним форумом для зустрічей, осмислення бізнесових питань.

Школа журналістики, яку дехто вважає чи не найкращою в Україні, є майданчиком для навчання та дискусії для української медіа-спільноти, а її випускники стають добрими журналістами у провідних медіа.

Богословський факультет від самого початку є експертним середовищем передусім для Греко-Католицької Церкви, але з його напрацювань користають й інші Церкви. Цей факультет «вибив» визнання богослов’я в українській державі, що відкрило двері для всіх конфесій.

УКУ став флагманом багаторічної боротьби за державне визнання богослов’я в Україні. Його стараннями богослов’я було визнано як наукову дисципліну й зараховано до галузі науки «Філософські науки».

Катехитично-педагогічний інститут виховав близько 1500 катехитів (вчитель, котрий викладає основи християнської віри – УП). І вони присутні в різних областях України.

У неформальний спосіб представники академічної спільноти – професори, керівники, директори різних дослідницьких інститутів – є консультантами для президента, членів уряду, міністерств.

Нині – четверта річниця Майдану, який також називають Революцією Гідності. Чи вважаєте ви, що після стількох випробувань нам вдалося стати країною Гідності?

Не шукаймо однозначних і таких вимірювальних відповідей на це таїнство, яке почалося чотири роки тому. Чи ви можете, не замислюючись, назвати країну Гідності? Зміни – це процес. Тривалий і болісний. І ніхто не обіцяє, що незворотній.

Під час Майдану в різних виступах на телебаченні, зі сцени, у текстах я пробував заохочувати людей до великої терпеливості. Те, що було у 2013 році, драматичні події, які відбулися у лютому 2014 року, і все, що триває опісля, – це поодинокі, часом славні, часом болісні етапи та процеси.

Назвіть мене непроінформаваним оптимістом, однак я вірю, що ми крокуємо вперед. Часом робимо два кроки вперед з кроком назад. Часом ідемо надто повільно та збиваємося на манівці. Часом ідемо не за тими провідниками.

Але облишити спадщину раба, позбутися ран тоталітаризму – це довгий процес. Памятаєте про 40 років народу Ізраїля в пустелі? Хіба треба аж стільки часу, щоб пройти від Єгипту до Палестини? Долаємо не кілометри, а змінюємо самих себе, вичавлюємо з себе рабів.

У молодшому віці я думав, що ці процеси можна зробити швидше. Адже навколо багато реклами, де кажуть, що все буде дуже добре і дуже швидко. Як Nescafe – кип’яток, порошок і задоволення.

У суспільних трансформаціях, у трансформаціях людини застосовувати такі підходи непросто. Тим паче, коли треба міняти ціле суспільство – глибоко травмоване колоніалізмом і геноцидальною історією.

Я вважаю, що є багато позитивних зрушень. Пам’ять часом підводить, ми забуваємо, з чого ми виходимо.

Я часто заради експерименту питаю в молодих студентів, хто такий Володимир Щербицький, і вони не можуть відповісти. А це ж людина, яка керувала Україною майже 20 років! Сьогодні він на смітнику історії. Але це не означає, що його вплив, вплив тоталітарного колоніального минулого, не є на підсвідомості.

Страх, який увійшов у нашу ДНК, через те, що система нищила народ, лишає в нас велике підозріння до всіх систем, скепсис та недовіру до інституцій. І творити довіру, зцілювати рани, які завдав у травматичний спосіб тоталітаризм, можна лише великою, терпеливою, многогранною любов’ю, увагою до ближнього. Слуханням.

Ми знаємо, як травмована чимось у дитинстві людина тяжко виходить з цієї травми. А суспільство – це є сукупність людей. І це є чудо, що український народ вижив. 18% жителів української землі вбито під час Другої світової війни. Від 12 до 15 мільйонів людей загинуло неприродньою смертю між 1914 і 1955 роками.

У Харкові в середині 80-х не було жодної української школи. Від 1917 по 1937 рік, за 20 перших років комунізму, Православна Церква була знищена на 90-95%. Греко-Католицька Церква з 1946 до 1989 року була цілком нелегальною.

Різні аспекти нашої культури та традиції заперечувалися і плюндрувалися. Ми не могли навіть оплакувати свої втрати. Ми щойно тепер як народ усвідомлюємо, що таке Голодомор, і які його наслідки.

Називаю всі ці відомі факти, щоб краще проілюструвати, наскільки складним було наше минуле, зараз є непрості процеси, але ми рухаємося. Думаю, що ми вже не повернемося до неволі. Це паломництво від страху до гідності, ми платимо за нього високу ціну, але воно того коштує.

Є певні втрати по дорозі. Зараз мене найбільше хвилює демографічне питання. Адже багато людей виїжджає з України. Деякі дослідження вказують, що в Україні лишилося приблизно 37 мільйонів. Не суттєва точна цифра, але те, що багато людей виїхало, є незаперечним.

Для нас є великий виклик – як у добі збільшеного глобального індивідуалізму нам триматися разом і взаємно підтримувати себе на тривалій і нелегкій мандрівці від страху до гідності? Як собирати наших у розсіянні сущих – як фізично, так і ментально?

І це для мене зараз – найбільший виклик.

Чому чинна українська влада, яка, фактично, зайшла до своїх кабінетів з Майдану, повторює практики режиму Януковича? Чому ми так і не побороли політичну корупцію?

Дозвольте мені відповісти на це запитання як священикові. Мені здається, ми часто розчаровуємося, бо маємо завищені сподівання. Ідеалісти, чи навіть утопісти, не до кінця розуміють, що людина є грішна. Вона падає, помиляється і просто намірено грішить.

Сьогодні про це неполіткоректно говорити. Щось є в людині, що людина з покоління в покоління повторює ті самі гріхи і помилки. Дещо є соціально обумовленим, а дещо – ні.

Наша влада, освіта, медицина, церковне життя – це все складові нашого багатогранного суспільства, яке має певні спільні знаменники. Воно все є породжене певними історичними процесами, і ми не можемо скинути цю спадщину в один момент.

Є люди, сформовані в певних парадигмах, і їм важко з них вийти. Зі зміною покоління багато речей міняється, але не все одразу. Наприклад, сьогодні дуже багато студентів платять хабарі, бо не хочуть вчитися. Хоча, здавалося б, мають усі можливості думати і діяти інакше. Однак є ті, що не платять, ті, хто власним прикладом змінює систему, оздоровлює її.

Варто подивитися ширше і зрозуміти, що не всі чесноти чи пороки належать нам. Весь світ бореться з популізмом, політичною корупцією. Подивіться на світову еліту. Яка політична риторика є сьогодні в Америці? Як відбувається деконструкція Європейського Союзу, який приніс мир країнам, які ще сто років тому кожні 10 чи 25 років мали війну?

Усі ці приклади показують, що дуже легко калічити та перекреслювати позитивні здобутки. Водночас завжди є шанс відбудовувати, зцілювати, реформувати, рухатися вперед.

То чого ж нам чекати далі?

Я належу до осіб, які живуть надією. Більше надією, ніж оптимізмом. Але вважаю, що процеси реформ будуть діалектичними: одні будуть тягти догори, другі – стягати вниз.

Зараз найбільше боюся війни всіх проти всіх, поширення ненависті. І хотів би закликати і владу, і суспільство, і журналістів, і реформаторів, і тих, які вболівають за втрату певних традицій, вміти слухати один одного.

Багато хто вважає, що треба діяти радикально, різати і рубати. Навряд чи це принесе бажаний результат.

Боюся, що компот нашого життя починає знову кипіти. Є великі зміни. Але також є багато гніву. Досі ми мали Революцію на граніті, Помаранчеву і Гідності, у яких проявлялася неймовірна шляхетність нашого народу.

Колись, коли це буде осмислено, описано, екранізовано – витримка і глибина українських духовних, можна сказати, борисоглібських традицій жертовності (князі Борис і Гліб, які в ХІ столітті показали приклад ненасилля, не почавши боротьбу проти брата, пожертвувавши своїм життям – УП), сподіваюся, буде оцінена.

Боюся, що безпринципні люди у владі з одного боку, а з другого – провокатори, внутрішні і міжнародні, можуть створити таку ситуацію, а в людей, яким наболіло, вичерпається терпець, і це призведе до соціального вибуху і кровопролиття. І це неодмінно буде використано проти нас усіх.

Тому треба творчо і критично підходити до питань. Справедливий гнів – важливий рушій у суспільстві, але він не має ставати злобою, що засліплює і не зважає на наслідки.

Під час нашого щорічного бенкету УКУ в Києві ми традиційно вручали премію «Світло справедливості». Цього року її отримала ваша колега і ровесниця Наталія Седлецька. Фактично, вона вдвічі молодша, ніж усі інші лауреати премії. Але в такий спосіб спільнота УКУ хотіла відзначити роботу Наталії та інших незалежних журналістів, які стоять на сторожі правди і справедливості, використовуючи інструменти критичного мислення.

Водночас наша команда в УКУ, Церква, покійний Блаженніший Любомир, Блаженніший Святослав заохочують людей пам’ятати свою народну мудрість, яка вчить співпрацювати і підтримувати один одного.

Я, наприклад, дуже натхнений і постійно розповідаю в різних країнах за різної нагоди, як українці прийняли більше ніж 1,5 мільйонів внутрішніх переселенців. Звичайно ж, не без проблем, які часом калічать долі людей, проте ми не бачили проривів кордонів чи натовпи голодних та поранених, як це відбувається через війну в Сирії. Я розповідаю, як українці дають собі раду з соціо-економічними проблемами, які загострює війна.

За допомогою міжнародної спільноти, за участі передусім молодшого покоління, відбуваються важливі процеси реформування України. Ми потребуємо динамічного, постійного і невтомного реформування, а не революційних поривів.

У цей передріздвяний час нам важливо задуматися – як зробити так, щоб не було війни всіх проти всіх, як зробити нашу боротьбу і критику конструктивною, як не бути популістами, що пропонують привабливі гасла, але не думають про можливості їх втілення.

Останнім часом спостерігаю багато поділів, які мені особисто болять.

Я люблю Львів і маю гарні відносини з багатьма людьми в цьому місті. Мені болить суперечка, яка є між управлінням міста й області. І керівник міста, і керівник області колись були членами однієї команди. Сьогодні між ними ворожнеча, політична баталія. І через це страждають і будуть страждати люди. Хоча, навпаки, їх здорова конкуренція та конструктивна співпраця могли б зробити чимало для Львова та області.

Шаную те, що робить Уляна Супрун, і активно її підтримую. Але я також шаную Ольгу Богомолець, і мені болить брак згоди між ними. Я вважаю, що важливо, щоб такі постаті знаходили спільну мову.

Сварки і негідна комунікація, взаємні приниження в нашому політикумі виснажують весь народ. Цинічні методи для знищення опонента породжують гнів і ненависть. Захищати державу, принципи, партію чи особисті амбіції слід моральними методами.

Доля наших деяких попередніх президентів і політиків свідчить про те, що зло має властивість буменрангу. Найбільше шкода, що у своєму польоті воно косить долі мільйонів людей. Слова приниження і хули стають надто поширеними, світовий політичний дискурс деградує якраз у той час, коли український мав би розвиватися.

Слова і обіцянки – це надзвичайно відповідальні речі. Як пообіцяв, треба виконувати. Нам треба зберегти позицію людяності.

Україна – демократична держава. Демократичними державами управляють ті, кого обирають. Чому українці з року в рік обирають недоброчесних політиків?

Це не лише українська проблема. Сьогодні її відчувають громадяни розвинених демократій в Америці та Європі. Світові інтелектуали скаржаться на безвідповідальність виборців та неперебірливість у засобах тих, кого обирають.

Політики в рафінований спосіб промовляють до наших найнижчих інстинктів, роздражнюють емоції, які потім заважають нам розважливо думати. Цей негативний процес деморалізує суспільства. Ті, хто вигадує такі підходи, несуть велику моральну відповідальність.

Ви маєте на увазі політичних технологів, які поставили емоцію вище, ніж суть?

Не лише емоції, а владу і гроші поставили вище, ніж служіння.

Ми бачимо, як у найбільш розвинених демократіях доволі легко нищаться шляхетні традиції діалогу, пошуку консенсусу і пошани до ідеологічних чи політичних опонентів. Сьогодні всім нам над цим питанням треба працювати і працювати.

Я хотів би запропонувати журналістам, наприклад, шукати добро. Робити репортажі про позитивні речі. Можливо, заклик звучить наївно і моралізаторськи. Але варто всім, хто публічно промовляє, задуматися над відповідальністю за їхні слова і публічні дії – чи є це на збудування?

Чи проваджу я в спосіб, який піднімає народ, моїх колег і навіть моїх опонентів? Або ж працюю в спосіб гнітючий, лишаючи направо і наліво руїни і випалену землю?

Це таїнственний дар. Ми можемо впливати на історію, на обставини, у яких перебуваємо. Є поодинокі люди, які мають велику політичну владу, адміністративний чи фінансовий ресурс, які мають більший вплив – і більшу відповідальність.

Але вся суть Майдану була в тому, що кожен з нас мав вплив і відповідальність. І ними користався. І я вважаю, що багато молодих людей, реформаторів, журналістів, багато політиків роблять важливі і корисні речі.

Відбуваються важливі реформи в енергетичний, медичній, освітній галузі, реформа поліції, декомунізація. От, наприклад, є законодавство, що підтримує українське кіно, яке раніше знімалося майже монопольно, було орієнтовано на російськомовну поп-культуру. Надзвичайно важливо працювати через культуру, честь і слава всім, хто розуміє це.

Еволюція відбулася. Усі Церкви і релігійні організації були одностайно на Майдані. Закликали, що влада мусить слухати народ, і що не може бути насильства влади проти народу, і очевидно навпаки. Що вся риторика про поділ країни є неморальною, і що діалог – то єдиний вихід. Усі Церкви були проти анексії і війни, принаймні на початку. Це дуже великий позитив.

Чи зрозуміла наша влада, наскільки Церкви можуть впливати на суспільство і чи підтримала вплив Церков – це вже інше питання. Але як би там не було, сьогодні ми маємо іншу Україну. Це факт і дар, яким ми маємо управляти.

Якщо в Помаранчевій революції гасло було ім’ям одного кандидата, то сьогодні немає ілюзій, що один політик може вирішити питання цілої країни. Кожен з нас є відповідальним, кожен з нас мусить гоїти в собі рани минулого, мусить шукати злагоду в сім’ї, з сусідами, на роботі.

Кожен з нас має піднімати свого ближнього. І такі феномени, як прийняття біженців, як солідарність навколо відновлення армії, велика жертовність щодо потребуючих для мене є свідченням прогресивного курсу.

Без сумніву, заможні люди повинні проявляти солідарність із бідними. Тут ідеться не про милостиню для маргіналізованих, а про глибшу соціальну справедливість. Христос дає нам приклад близькості до покалічених, кривих, знедолених. Євангельське свідчення промовисто поширює папа Франциск.

Про різні речі можна сумніватися, але можемо бути певними, що ми ніколи, ніколи не помилимося, коли допомагаємо тим, хто в потребі, хто прагне справедливості, хто не має, що їсти, у що одягнутися, і де голову прихилити.

Зараз у Верховній Раді відбувається велика дискусія щодо виборчої реформи. Як гадаєте, чи буде український виборець більш суб’єктним, якщо впровадять пропорційну систему за відкритими списками? І чи має влада більше довіряти своїм громадянам?

Треба, аби її до того заохочували.

Створити можливість для більшої суб’єктності для громадян?

Я вважаю, що влада має максимально відходити від патерналізму до партнерства, а з партнерства переходити в поставу служіння. І не треба вважати виборця інфантильним чи затурканим. Адже якщо дати роз’яснення, якщо комунікувати зміни, то виборець зрозуміє всі процеси.

За умови, що не буде зусиль окремих політиків баламутити виборця, ним маніпулювати, його використовувати.

Верховна Рада запровадила вихідний на Різдво за григоріанським календарем. І одразу з різних сторін залунали голоси про готовність українського суспільства бути з усім світом у використанні григоріанського календаря в житті Церков. Чи відчуваєте ви в церковному середовищі ту готовність?

Для більшості єпископів і священиків Греко-Католицької Церкви це не є принципове питання. Тому що воно не є догматичним. Багато парафій в США чи Канаді святкують за новим стилем, щоб бути разом з суспільством, деякі, за старим, бажаючи підтримати зв’язок з Україною. Це неможливо вирішити  примусом чи директивами. Важливо, щоб свято єднало людей.

Ми хочемо єднатися з цілим світом. Я про це рік тому писав статтю, яка широко розповсюджувалася, заохочуючи призадуматися над цим питанням і розуміючи, що і в цьому є певна процесуальність.

Блаженніший Святослав дуже гарно відповів, що це є ідеал, але важливо, щоб ми разом ішли в цьому напрямі. І робити це в такий спосіб, щоб не створювати новий поділ.

Три ваші настанови на різдвяний піст для людей, які хочуть змінити себе і країну.

Виключити на 40 днів Facebook. На одну годину раніше лягати спати і примиритися з однією людиною, з якою ви не спілкуєтеся.

Андрій Андрушків, Дарина Рогачук, УП.Життя

Читайте також

National Geographic зняв фільм про авіакатастрофу MH17
Світ
0 shares0 views

National Geographic зняв фільм про авіакатастрофу MH17

vidia.ua - Лют 22, 2018

Телеканал National Geographic зняв документальний фільм про авіакатастрофу малазійського Боїнга МН17 в небі над Донбасом, яка сталася влітку 2014 року. Про це повідомляє…

Ветеран АТО отримав протези завдяки підтримці української діаспори США
Світ
0 shares0 views1

Ветеран АТО отримав протези завдяки підтримці української діаспори США

vidia.ua - Лют 22, 2018

Ветеран АТО Володимир Ковальський отримав у США нові протези завдяки підтримці української діаспори. Про це повідомляє Голос Америки. Інженер-конструктор Володимир Ковальський добровільно служив…

Фільм українки з Канади переміг на кінофестивалі у Лондоні
Світ
0 shares0 views

Фільм українки з Канади переміг на кінофестивалі у Лондоні

vidia.ua - Лют 22, 2018

Документальний фільм «Післяопераційна палата» («Recovery Room») канадської режисерки українського походження Адріани Лугової переміг на фестивалі International Filmmaker Festival of World Cinema у Лондоні.…