Блаженніший Святослав – про те, як порозумітися українцям і полякам

«Я запропонував і українцям, і полякам зробити все, щоби християнський клич «прощаємо і просимо прощення», який збудував тоді і може зараз урятувати об’єднану Європу, став не лише гарною цитатою, а й частиною сучасної культури, способом життя і мислення кожного українця і поляка», – говорить Блаженніший Святослав (Шевчук), глава Української Греко-Католицької Церкви.

На зустрічі, організованій  з ініціативи Міжнародного інституту освіти, культури та зв’язків з діаспорою Національного університету «Львівська політехніка» та Народного дому «Просвіта» Львівської політехніки, він розповів, які кроки після Другої світової війни робила християнська європейська спільнота для примирення та чому у польсько-українському питанні потрібно діяти за логікою Папи Римського Івана Павла ІІ.

Видання Tvoemisto.tv занотувало найважливіше.

За останні півроку українсько-польської полеміки на державному рівні ніхто не згадує і не говорить про роль Церкви у стосунках між польським і українським народами. Можливо, це навмисно, бо ми знаємо, що сьогоднішній вітер секуляризації намагається усунути церкву із суспільного дискурсу і не дати можливості формувати цінності народу, серед якого живуть християни. Ще одна з причин –  брак християнської пам’яті.

У жовтні минуло 30 років початку офіційного діалогу примирення між українським і польським єпископатами. Це відбулося у Римі 8 і 17жовтня 1987 року. Тоді ми були за залізною завісою, без українських єпископів. Але в тому заході брав участь Блаженніший Любомир Гузар, а наш єпископат очолював Блаженніший Мирослав (Любачівський). Ця історична зустріч відбулась під проводом Папи Римського Івана Павла ІІ. У тому ж році прозвучали слова «прощаємо і просимо прощення», які є ключем  і, можливо, лікувальним рецептом українсько-польського примирення. Це був початок. Але на цьому наші єпископати не зупинилися. Було багато інших зустрічей.

Ще один крок був у 2005 році під проводом Блаженнішого Любомира. Формула примирення прозвучала також у літургійному процесі. Тоді у Варшаві десятки тисяч поляків відповіли на заклик до примирення словом: «Амінь».

Європа у післявоєнний період була схожа до території, яка пережила землетрус. Мільйони жертв. Мільйони ранених з одного і другого боку. Здавалося б, що після тієї страшної війни ті народи ніхто і ніщо не зможе примирити. Більше того, думки про єднання між ними були схожі на фантастику. Але саме цей християнський почин, який, з одного боку був справою людей, а з іншого – Божою, ліг в основу об’єднаної Європи.

Започаткували процес примирення французький і німецький народи. У цьому процесі були дві ключові особи. З французького боку Роберт Шуман, ревний католик, з німецького – Конрад Аденауер. Тепер цих людей вважають батьками ЄС.

Наступним кроком було примирення польсько-німецького народів. Можливо, він мав інші обставини, тому що Польща і Німеччина перебували по різні межі цивілізаційного кордону, який розділяв тіло Європи. Європейський Союз як проект миру, на думку тогочасних єпископів, треба було рухати на Схід. У 1965 році на заключній сесії Другого Ватиканського собору поляки як жертви німецького нацизму і всіх звірств війни першими пишуть листа примирення німецькому єпископату, вживаючи формулу «прощаємо і просимо прощення».

Польські єпископи йшли проти течії, вони були дисидентами у своїй країні. Важко навіть уявити, як на них накинулася комуністична пропаганда. Як!? Прощати вбивцям, які покрили мережею концентраційних таборів усю Польщу? Одним із тих, які готували цей лист із польського боку, був майбутній Папа Іван Павло ІІ. Одним із тих, хто готував листа з німецького боку, був майбутній

Папа Бенедикт ХVI. Це ті люди, які змогли стати понад тим жахливим сьогоденням, в якому їм довелося б жити. Їхня християнська ідентичність дозволила дивитися набагато глибше, ніж тогочасним політикам, президентам чи іншим суспільним діячам.

Папа надихав цей рух, він був глибоко європейський. Польсько-українське примирення теж не відокремлене від інших подій у Європі. Це третій логічний крок уперед до єднання Європи. Зокрема після Другої Світової війни. Його здійснюють для того, щоби Європа мала фундамент залишитися єдиною.

Іван Павло ІІ розумів, що поляки і українці вийшли після двох українсько-польських воєн ХХ століття із взаємними образами, ранами, жертвами з обох боків. І для того, щоб зцілити пам’ять українського і польського народів, щоб жити в об’єднаному християнському культурному просторі, він провадив нас до примирення.

Коли Папа приїхав до Перемишля у 1991 році, коли монахи не хотіли впускати його в костел, він сказав: «Нехай відбудеться очищення, яке загладить давні спори, претензії і взаємне недовір’я і призведе до взаємного пробачення давніх кривд. Сьогодні все, а насамперед спільна віра в Ісуса Христа, закликає до братерства, до пошуку того, що єднає. Розпалювання радикального націоналізму і упереджень, було б діями, спрямованими проти християнської ідентичності, вражаючим анахронізмом, не гідним обидвох великих народів».

Як ви думаєте, почули ці слова у Польщі та Україні? На моє прикре ствердження, не до кінця.

У 2013 році польське суспільство відзначало 70-річчя Волинської трагедії. Тоді розбушувалася антиукраїнська істерія. У Варшаві ми черговий раз писали документ про примирення між українцями і поляками. Це транслювали всі найбільші телеканали Польщі. Нам здавалося, що ми зробили ще один крок в українсько-польському примиренні, але ми, мабуть, трохи себе переоцінили. Хоча тоді між українцями і поляками все ж таки зберігся діалог поваги й розуміння. У 2016 році ми помітили, що після приходу нової політичної сили до влади ситуація почала погіршуватися. Я не хочу давати політичні рецепти чи когось засуджувати. Я хочу діяти за логікою Папи Івана Павла ІІ – шукати те, що нас єднає, а не те, що ділить.

На початку 2016 року мене запросили до Польщі, де я намагався нагадати польському інтелектуальному католицькому світові всі ті моменти єднання і примирення. Я закликав польську владу не робити нічого такого, що могло би зруйнувати десятилітні зусилля польсько-українського примирення. Але тодішні очільники польських владних структур мені сказали так: «Ми це розуміємо, але в нас є свої зобов’язання перед нашою політичною силою».  Мені було дуже прикро. Але, повернувшись до Києва, я намагався розрухати громадськість. І ми все тоді робили для того, що б зберегти цей діалог нехай не на політичному, а хоча б на громадському рівні. Ми написали відкритий лист до польської громадськості. І отримали відповідь про те, що поляки не хочуть конфронтації, що розуміють, що це є згубно для двох народів.

Але чи так сталося? На жаль, ні. У 2016 році у Польщі прийняли декларацію, яка проголошувала Волинську трагедію геноцидом поляків. Це був один із політичних, на мою думку, кроків, який у черговий раз роз’ятрює рани.

Для того, щоб ми, українці, сталися рятівниками об’єднаної Європи, ми мусимо залишитися християнами і бути вірними заповіту Папи Івана Павла ІІ. Заповіту про примирення і прощення. Тому, коли ми у Римі відзначали ювілей 30-літньої давності, я урочисто проголосив Папу Івана Павло ІІ покровителем справи українсько-польського примирення.

Те, що ми християни, є життєдайним фактором розвитку української культури й ідентичності. А справа українсько-польського примирення стане частиною культури і українців, і поляків. І тоді наше спільне майбутнє у Європі забезпечене. Поляки повинні зрозуміти, що без незалежної України  не буде вільної і незалежної Польщі. А українці повинні зрозуміти, що братерський союз між людьми є справді необхідною умовою, щоб Україна вистояла як народ, як держава, як європейська нація.

Катерина Хорощак, Tvoemisto.tv