Вахтанг Кіпіані: В українців, які стали справжніми акціонерами держави Канада, можна багато навчитись

«Їду по Канаді – бачу ті самі поля, що і в Україні. Прерії Саскечевану дуже схожі на Полтавщину. Це ж ніби наші краї, наші соняхи, наш ріпак, такі ж, як у нас, птахи, звірі, річки, озера, але усе-таки різниця величезна: Канада успішна і впливова, сюди не припиняється потік мігрантів зі всього світу, тут комфортно жити, працювати, самореалізовуватися. Чому б українцям не навчитися правил, за яким канадці живуть не одне покоління, та не застосувати їх в українських реаліях?» – так думає Вахнанг Кіпіані, чиє обличчя одне з найвпізнаваніших у сучасній Україні.

Його знають як засновника інтернет-проекту «Історична правда» і музею-архіву української преси, як телеведучого, викладача університету, автора книг, популярного блогера. Журналісти «Разом» поспілкувалися з ним у жовтні в Іституті св. Володимира в Торонто.

Моя Канадіана

Канада для мене відкрилась абсолютно несподівано шість років тому, коли «Історичну правду» запросили на святкування 120-річчя українців у Канаді. Тоді посольство України в Канаді за підтримки Конгресу українців Канади організувало проект «Історичний потяг українських піонерів». Ми проїхали від «Пірсу 21» в Галіфаксі (саме сюди прибули перші українські емігранти) аж до Едмонтона. На цьому шляху я побачив музеї, архіви, бібліотеки, і у мене буквально «відкрились очі»: раніше я не мав уявлення про той величезний культурний пласт, який накопичила українська діаспора.

Сьогоднішня успішна Канада не завжди була такою, і українці зіграли важливу роль у становленні цієї країни. Малограмотними злидарями на останні гроші прибували вони сюди, щоб, взявши землю, довгими роками тяжко на ній працювати і врешті стати успішними експортерами зерна, бізнесменами, політиками, громадськими і культурними діячами. Наш народ знайшов тут свою Україну та став одним з акціонерів побудови успішної Канади.

Натхненний побаченим і почутим, я вирішив на «Історичній правді» зробити розділ «Канадіана». Сьогодні тут є більше тридцяти статей, і кількість матеріалів про хвилі політичного розсіяння, український спорт у Канаді, політику, мистецьке життя, церкву, мультикультуралізм усе зростає.

Згодом вийшла друком «Українська Канадіана» – перший том про піонерську історію. Книжка була добре сприйнята і в Україні, і в Канаді. Планую видати серію з чотирьох томів. На сьогодні вже є чимало матеріалу для книги поза межами серії.

В один з перших моїх приїздів також виникла ідея зробити фільм про українську Канаду, і у травні 2016 р. на телеканалі ZIK відбулася прем’єра стрічки «Наші найперші. Українські відкривачі Канади». Є задум знімати наступні серії, шукаю на це фінансування. Як на мене, заслуговує особливої уваги тема про табори інтернованих, зокрема українців, у Канаді під час Першої світової війни.

Починаємо роботу над створенням фільму про сенатора Павла Юзика – відому в Канаді особистість. В Україні, на жаль, про нього – батька ідеї багатокультурності – широкий загал абсолютно нічого не знає, тому ми і знімаємо цю стрічку.

Щоб не винаходити велосипед

Презентуючи книгу та фільм про Канаду, я об’їздив Україну  від заходу до сходу. На зустрічах часто відчуваю доволі сильні еміграційні настрої серед активних громадян. Звичайно, у відкритому світі глобальний процес міграції стримати неможливо, але вона вирішує проблеми окремих людей, а не всієї України.

Я вважаю, що знання історії української Канади допоможе нам зробити Канаду в Україні. Українці в країні,  яка спочатку була чужою і навіть ворожою до них, зробили велику справу,  то наскільки більше ми, освічені, у своїй країні, де знаємо все і всіх, де всі свої, можемо зробити сьогодні. Канадський досвід щодо дієвості чітких, універсальних і обов’язкових правил для кожного громадянина  зокрема і суспільства загалом в у всіх сферах життя дуже важливий для України. Не потрібно нам винаходити велосипед – лише підглянути, навчитися того, що добре працює тут, і реалізувати в Україні.

Газети і журнали як джерело історії

Останні тридцять років я проваджу ще один проект – музей архів преси. Створений він на основі моєї приватної колекції друкованих видань різних років, яка зараз унаочнена в громадському просторі та стала широкодоступною. Завдяки меценатам маємо сьогодні у Києві великий офіс, де представлені та зберігаються, скануються, виставляються у відкритий доступ і опрацьовуються всі видання.

Преса – це частина історії у фактах, яка ще багато років буде джерелом матеріалів для статей, наукових робіт, для самоусвідомлення зрештою. За останні два роки я, наприклад, опрацював 14 річників газети «Свобода», і роботи ще на роки, бо там неймовірно багато інформації, відсутньої в українській історіографії.

Перебуваючи в Канаді, як і в інших країнах, на різних зустрічах я звертаюся до людей з проханням передавати в музеї і бібліотеки старі газети, журнали, книги тощо, щоб ця важлива частина історії не пропала. І вони відгукуються: щороку отримую коробки зі старими виданнями (загалом понад 300 книжок і близько 50 найменувань газет і журналів) від інституцій та приватних осіб з Торонто, Едмонтона. Одне з останніх надбань – від 93-річного Євгена Штендери: дві підшивки журналу «Арка» за 1947 і 1948 роки, ілюстровані Яковом Гніздовським.

На сьогодні у фондах нашого музею-архіву є півтори тисячі видань української діаспори, що уп’ятеро більше за колекцію державного архіву.

Канадська допомога для розвитку «Історичної правди»

Інтернет-ресурсу «Історична правда» вже 7 років, і за цей час його матеріали – тисячі статей – побачило понад 10 мільйонів людей. Цей сайт, як стержень, навколо якого з’являються нові книжки, презентації, телепрограми, фільми, лекції, і водночас автори, наголошую, готують матеріали без винагороди, а редакторська і технічна частина лежить на плечах трьох волонтерів.

За сім років зроблено багато, але зараз виснажуються ресурси і полишають сили. Проти нас діє системна і добре проплачена пропагандистська машина Російської Федерації та останніми роками  Польщі, від якої ми відбиваємося волонтерськими зусиллями… Якщо не буде належного фінансування, ми не зможемо розвивати цей проект.

У Канаді я підглянув ідею щодо створення банківського «залізного фонду» проекту, на який залучаються гроші громади, але витрачаються не накопичені на рахунку гроші, а лише банківські відсотки, і хочу реалізувати її для розвитку «Історичної правди». Якби вдалося зібрати мільйон гривень, ми мали б постійну зарплатню для людей, які ведуть технічне забезпечення сайту. Зберемо десять мільйонів – можна буде говорити про розвиток проекту.

На жаль, в Україні ми отримали кошти лише від близько двохсот добродіїв, бо у нас ще немає культури жертвування особистих коштів на подібні справи, і в цьому, безперечно, також варто було б  наслідувати українських канадців.

Принагідно через журнал «Разом» звертаюся до української громади Канади, як приватних осіб, так і  організацій, по фінансову допомогу (можливо виступити партнерами у фандрейзингу) для розвитку «Історичної правди». Будь-яка ваша допомога буде  доречна, і ми вдячно приймемо її.

Михайло Окаринський, «Разом»