Можемо показати приклад: Кардіохірург зі США про зміни в системі української медичної світи

Василь Лончина – українець, що народився і виріс в Америці (м. Детройт). Там отримав медичну освіту і кілька десятиліть практикував кардіохірургію та провів тисячі операцій. Україну вперше відвідав двадцять п’ять років тому. Вражений побаченим, відчув, що мусить допомогти українській медицині та медичній освіті. Зараз пану Василю 68, і мрія, над якою активно працює, – проект Школи медицини при Українському католицькому університеті. Окрім історії родини й особистого досвіду в медицині, Василь Лончина розповів в інтерв’ю видання Zbruc про навчальний процес у медичних школах США та головні відмінності між американською та українською системою медичної освіти.

 

– Пане Василю, розкажіть історію Вашої еміграції. Як Ваша сім’я опинилася в Америці?

– Мої батьки виїхали зі Львова наприкінці Другої світової війни, коли до міста у 1944 році прийшла радянська влада. Останнім потягом, що вирушив з міста, вони попрямували до Німеччини. А вже звідти вирішили їхати ще далі – до Америки.

У сім’ї нас було п’ятеро дітей, я народився вже в Америці. Якийсь час ми жили в маленькому містечку в Огайо, але там не було українців – і батьки вирішили переселитися до Детройта, де була велика українська громада. Уже в Детройті вони почали брали участь у громадському житті, “Пласті”, працювати в музичному інституті… Мій батько навіть очолював Школу українознавства. Ми виросли в унікальному середовищі – ідейній українській діаспорі, від якої прийшло не лише знання мови, а й глибоке відчуття України.

– Коли настав час вступати до університету – Ви обрали медицину. Чому?

– Я знав ще з дитинства, що хочу стати лікарем. І після закінчення української католицької вищої школи в Детройті вступив до університету на бакалаврат з біології, згодом у медичну школу, де вивчив кардіологію, а після завершення навчання розпочав інтернатуру в клініці при університеті Дюка.

Там почалися важкі дні практики у клініці – працював від шостої ранку до пізньої ночі. Був у лікарні ледь не цілодобово, приходив додому лише, щоб поспати кілька годин. І так щодня. Було важко, але я дуже багато навчився і багато побачив. Як атлет має тренувати м’язи, щоб показати добрий результат у змаганнях, так і лікар повинен постійно вправлятися, аби в потрібний момент врятувати життя пацієнта. І так з часом я почав оперувати, робити серцеві та легеневі трансплантації. Пропрацював хірургом багато років, закінчив практикувати близько десяти років тому.

Це нелегка робота. Найважче – інтенсивність операцій і той факт, що життя пацієнта є в твоїх руках. Я завжди знав, що це стрес, але коли працював, то не до кінця усвідомлював його. А щойно перестав оперувати – відчув глибоке полегшення. Але роки безперервної праці мають свої плоди – це врятовані життя. Я і досі з деякими своїми пацієнтами підтримую зв’язок.

– Як організована система медичної освіти в США? Які кроки треба зробити, щоби стати лікарем?

– В Америці після закінчення вищої школи ви вступаєте до університету на бакалаврат вивчати предмет, який вам подобається. Як правило, це хімія або біологія, тобто природнича дисципліна, що дасть добру підготовку до вивчення медицини. Хоч ніхто не забороняє обрати і будь-який інший предмет, а окремі виші навіть рекомендують вивчати те, що найбільше цікавить, навіть якщо це філософія, історія, мистецтво чи філологія. Але це з умовою, що ви візьмете додатково курси, які містять засадничі знання з біології, хімії, математики і дадуть вам знання для вступу в медичну школу.

Далі на третьому курсі бакалаврату ви повинні скласти іспит, який спільний для всіх американських студентів, що планують вступати на медицину, і відбувається практично одночасно у всіх штатах. Це не просто тести, а комплексна перевірка як ваших знань з необхідних природничих наук, так і перевірка логіки, правильності мислення. Наприклад, студентам описують ситуацію і пропонують запропонувати та пояснити її вирішення. Цей іспит є суттєвим зрізом і визначає, чи має студент шанс вступати далі до медичної школи.

Отримавши позитивну оцінку за іспит, студент обирає медичні школи, в яких хотів би навчатися, і надсилає заявку на вступ. У цій заявці мають бути оцінки – результат навчання на бакалавраті, мотиваційний лист і рекомендаційні листи від професорів. Маючи тисячі аплікантів, університет обирає тих, кого готовий запросити на другий “тур” – інтерв’ю. Якщо і цей етап пройдено успішно, вам пропонують навчання у медичній школі.

В Америці щороку приблизно з 50 тисяч студентів, що хочуть вступити на медицину, омріяні місця отримують близько 30 тис. Тобто приблизні шанси 1/2. Ті, кому не вдається вступити в Канаді чи США, шукають інших шляхів. Наприклад, вступають до медичних шкіл у Мексиці, дехто їде на Карибські острови. Очевидно, що там рівень навчання дещо нижчий, зате можна отримати дипломи і надалі конкурувати за посади.

– Як відбувається навчальний процес уже в медичних школах?

– Навчання у медичних школах триває чотири роки. Перші два роки вивчають передклінічні дисципліни – анатомію, фізіологію, а наступні два – клінічні, такі як хірургія, педіатрія, терапія, акушерство. У цей час студенти починають практикувати в лікарнях. Упродовж першого року також вивчають нормальне функціонування систем і органів, а потім патологічне.

Коли я навчався, а це було 45 років тому, то медичні школи мали стандартний набір навчальних курсів. Але згодом відбулася зміна курикулуму (набору курсів) – і студенти отримали можливість самі вибирати частину курсів. Тоді впровадили також мультидисциплінарні теми, тобто в одній темі розглядали різні системи людського тіла, таким чином залучали в один період різних викладачів з кафедри. Наприклад, коли ми почали вивчати скелет, то одночасно вчили і анатомію, всі кістки людського тіла, фізіологію, гістологію…

Перші спроби контакту з пацієнтом студенти мають ще на другому курсі. Їх розділяють по лікарнях, закріплюють за різними професорами і вчать фізичного діагнозу, ставлення до пацієнтів… Далі на третьому-четвертому році кожен переходить у вужчу ділянку – клінічну. Що три місяці вивчають окремі напрями – хірургію, терапію, акушерство, педіатрію, сімейну медицину… У цей час студенти є присутніми під час операцій. Уже на четвертому році у студентів є можливість щомісяця відвідувати інший курс: інфекційні недуги, кардіологію, хірургію. Опісля вони визначають, з яким напрямом пов’язати своє професійне життя.

– Порівняйте практику організації освіти в США й Україні? Якими є проблеми української медичної освіти?

– Велика відмінність між американською системою медичної освіти й українською в тому, що кожен медінститут в Америці має можливість представити свій курикулум (набір курсів) і його виконати. Жодні державні структури не ставлять обов’язкових норм. В Україні, натомість, курикулум призначає Міністерство освіти і він обов’язковий для виконання не лише у тому, які предмети викладати, а й скільки годин матиме кожен викладач на свій предмет. Я думаю, що така система – це пережиток радянського способу контролювати людей.

Важливо, що в Америці при університетах існують медичні школи та клініки. Лише одиниці відокремлені, відтак університет, медична школа, клініка – це не три окремі світи, а спільне середовище для формування професіоналів. Існує одна кафедра, яка займається і медичними студентами, і тими, що перебувають на практиці в клініці. Таким чином вимоги до викладачів дуже високі, адже вони одразу повинні дати відповідь студентам різних рівнів. Тоді як в Україні є багато кафедр, кожна з яких має окремих студентів, а викладачі практично не перетинаються, тому втрачається необхідна тяглість навчального процесу.

Наступна відмінність – вступ до медичної школи. В Америці він дуже складний. Спочатку студент мусить закінчити бакалаврат, потім скласти додаткові іспити і тоді подаватися на медицину. В Україні це спрощено, відбір не є складним. Дитина віком 16–17 років, яка тільки закінчила школу, одразу подається до медуніверситету. Одиниці в той час впевнені, що справді хочуть бути лікарями. І часто після двох років залишають навчання, бо просто відчувають, що медицина – не їхня справа. Натомість навчаючись на бакалавраті в Америці, ви маєте змогу зробити свідомий вибір – йти в медицину чи ні.

Мене часто запитують: “А скільки студентів у вас закінчують навчання?” Я відповідаю, що майже всі, адже у нас дуже складна процедура вступу, і ті, що пройшли його, точно мотивовані вчитися. Тобто ми відбираємо потрібних людей ще спочатку. В Україні навпаки, зовсім не всі закінчують навчання, а з тих, що закінчують, майже 50% далі не практикують медицину. Тому, як на мене, процедура вступу на медичні спеціальності має бути набагато суворішою, щоб підвищити рівень студентів спочатку, аби в результаті в медичну школу потрапляли ті, що мають справді високий рівень знань, і ті, хто мають хист до цього.

Окремо хочу звернути увагу на викладання в українських освітніх медичних закладах. Я був на багатьох курсах, слухав багатьох викладачів і спочатку не зрозумів, чому вони кажуть, що “йдуть читати лекцію”, аж доки не зрозумів, що вони справді просто читають тему, а не викладають її – всебічно пояснюють, наводять приклади. Тобто спосіб викладання здебільшого є дуже старомодним, студентів в аудиторії багато і вони не надто охоче ставлять питання під час лекції, бо це наче спосіб прояву поваги до професора.

В Америці це не так. Коли студент щось не розуміє, він завжди перепитує. І мені видається, що це правильно, бо часто те, що питає один, цікавить десятьох, а професор отримує нагоду пояснити ту чи іншу тезу доступніше, детальніше.

Також ми в Америці надаємо перевагу малим групам, щоб створити комфортні умови для спілкування та взаємодії студентів. До прикладу, є заняття, на яких один зі студентів розповідає, як він зрозумів якусь конкретну тему, опісля всі починають обговорювати її, ставити один одному запитання, дискутувати. Потім процес продовжується спільно між двома-трьома групами. Професор у цей час як інструктор – допомагає, коли є якісь складні запитання, і підсумовує заняття. Але все ж його роль зовсім інша, ніж на лекції. Тут у центрі – студенти, які обговорюють проблему, ставлять запитання, а відтак і краще освоюють матеріал. На лекції ж студенти є пасивними слухачами і, пересічно, запам’ятовують не більше 50% матеріалу.

– А як щодо вільних дисциплін – “liberal arts”, таких як філософія, історія, етика… Чи потрібні вони майбутнім медикам?

– Так, вони потрібні всім студентам, незалежно від майбутнього фаху, бо розвивають широке, критичне мислення і мають властивість відкривати ті риси характеру, які навряд вдалося б відкрити технічним предметам. Тому в Америці і пропонують обирати на бакалаврат саме те, що найбільше любиш – чи філософію, чи історію, навіть якщо хочеш стати у майбутньому лікарем. Тобто сучасна американська система освіти розуміє, що саме “liberal arts” є основою для формування мислення, а отже і здатності до навчання, вміння гнучко мислити і пропонувати цікаві рішення.

Особливо хочу звернути увагу на етику. Вона як цемент, що скріплює знання з різних дисциплін. Лікар, який, можливо, не має знань з філософії чи теології, бачить перед собою пацієнта, якого треба полікувати, прооперувати, врятувати… І тут, окрім суто медичних, професійних відносин не обійтися без виміру “людина–людина”. Тобто майже кожен стосунок, який лікар має до пацієнта, містить щось етичне. Тому як предмет, як думання етика на дуже високому рівні в Америці. У Чикаґо, до прикладу, діє центр медичної етики (пристосування етики в щоденному житті медика), який заснували ще близько тридцяти років тому.

– Чи достатньо практики проходять американські студенти-медики? Яка ситуація в Україні?

– Це справді окрема складна тема. Я помітив, що в Україні студенти-медики мало практикують і фактично не мають доступу до пацієнтів. Інтернатура в Україні також не залежить від бажання студентів – її просто призначають. Тобто студента з Львівщини можуть призначити на інтернатуру, скажімо, в Полтаву на педіатрію, навіть якщо він не хоче бути педіатром. Щодо якості навчання, то знаю випадки, коли студенти, що опинилися на інтернатурі в Києві, проводили в лікарні не більше двох годин. Очевидно, що в такому випадку складно говорити про практичні навички.

Мене дуже здивувало, коли один із професорів в Україні сказав, мовляв, наші студенти все дуже добре вивчають, дуже практичні і вже за шість років навчання стають кваліфікованими лікарями. Ще шість місяців навчання на хірургії – і вже готові оперувати. Але про фахівців якого рівня ми говоримо? Мати диплом і мати реальні навички – іноді різні поняття.

В Америці, натомість, інтернатура дуже інтенсивна, студенти мусять бути в клініці з ранку до пізнього вечора, а іноді залишатися і на ніч. Додаткові роки треба затратити на вивчення якихось вужчих ділянок. І так, наприклад: чотири роки бакалаврат, чотири роки медична школа, три роки терапії, три роки кардіології і два роки інтернатури. Тобто реальну діяльність як лікар починають, коли уже за тридцять. Але тоді важко сумніватися у професіоналізмі.

– Наступний поріг – працевлаштування. Чи легко молодому фахівцеві в Америці отримати роботу в лікарні?

– Після стажування у тій чи іншій лікарні, яку студенти самі обирають, вони складають список топ-10 лікарень, у яких хотіли б працювати. Такий самий список складає лікарня, яка мала можливість побачити студентів у роботі. Далі з усіх кандидатів, охочих працювати у лікарні, вона обирає приблизно п’ятьох. Дані від студентів і лікарень вводять у спеціальну комп’ютерну програму і таким чином визначають, чи є збіг – коли студент обирає лікарню і лікарня обирає студента.

Але це ще не все. Щоб отримати можливість працювати лікарем, молодий спеціаліст повинен отримати дозвіл від штату, а для цього треба особисто показати керівництву штату пакет документів і, за потреби, пройти додатковий тест… З отриманим дозволом ви можете працювати лише у цьому конкретному штаті. Новий штат – новий дозвіл і, можливо, нові вимоги. Тобто повна автономія у визначенні, хто може працювати на їхній території. Держава в ці справи не втручається.

Наприклад, у штаті Іллінойс, щоб отримати дозвіл, я повинен був надати всі документи, диплом про закінчення медичної школи, про проходження практичної інтернатури, фотокопії довідки про проходження трьох кроків, тобто підсумкових іспитів. Далі, щоб отримати дозвіл у штаті Луїзіана, мене попросили з’явитися з документами особисто. А от у Каліфорнії і Флориді дають ще й додаткові тести, щоби врівноважити великий наплив охочих працювати у них.

– Відчувши на собі всі переваги медичної освіти в Америці, Ви вирішили апробувати її в українських реаліях. Як виникала ідея створити Школу медицини в УКУ? Яка мета такого проекту?

– На жаль, зараз ми не можемо докорінно змінити медицину в Україні. І, будьмо реалістами, в найближче десятиліття на це годі сподіватися. Але те, що справді можемо зробити на цьому етапі – це показати добрий приклад. А кращої бази, як Український католицький університет, даремно шукати. Немає жодного сумніву, що УКУ, який відкритий до природничих наук, може стати базою для створення медичної школи, а згодом і клініки при ній. Саме так працює американська система медичної освіти.

Ідея проекту медичної школи при УКУ виникла після тривалого перебування в Україні, коли я досвідчив, наскільки корупційною є система освіти, зокрема медичної, і зрозумів, що УКУ має достатню автономію, аби розвивати навчальні програми за власним зразком і не мати надмірного впливу від держави. Я не маю жодних застережень, що університет зможе запропонувати курикулум на основі європейських чи американських стандартів. Тобто не треба придумувати велосипед, а просто зібрати докупи найкращі світові практики й апробувати їх.

Останніх дев’ять місяці я перебував в Україні, вивчав систему охорони здоров’я, медичну освіту, консультувався з керівництвом УКУ… Вони зацікавлені моєю ідеєю. Восени запропонуємо приблизний план проекту медичної школи.

– Пане Василю, ким Ви відчуваєте себе в душі: американцем чи все ж українцем?

– Я українець і відчуваю себе ним…  Вперше з дружиною Роксоланою приїхав в Україну двадцять п’ять років тому. Вона, стоматолог за фахом, тоді брала участь у проекті “Медицина на колесах” в Тернополі й обстежувала пацієнтів у невеличкому спеціально облаштованому автобусі. Я ж багато часу провів у Львові, мав нагоду спілкуватися з одним із львівських професорів і побачити, як організовано у місті хірургію. Я був шокований… Видавалося, що потрапив у ХІХ століття… Був значний дефіцит медпрепаратів, застаріле обладнання – я дивувався, що лікарі все ж працюють у таких умовах.

Після побаченого я зрозумів, що в Америці нам занадто комфортно – як тільки щось не подобається, ми одразу відкидаємо це і витрачаємо занадто багато грошей на нові речі. А тут хірурги змушені стерилізувати різні медичні матеріали і використовувати повторно. Тоді я подумав “а що можу зробити, щоб допомогти?” І почав надсилати в Україну справні медичні апарати (наприклад, апарат штучного кровообігу), які ми в Америці викидаємо тільки тому, що з’явилася нова модель. З того часу почав регулярно надсилати гуманітарну допомогу і відвідувати Україну. Іноді навіть допомагав лікарям оперувати пацієнтів, показував свій досвід і способи проведення операцій.

З лікарями ми часто обговорювали, як краще змінити медицину в Україні, і зародилася мрія – збудувати новий шпиталь. Тоді, пригадую, справа зрушила з місця – ми навіть вибрали місце, архітектори з Чикаґо допомогли розробити проект лікарні, а міськрада затвердила його. Але до влади прийшов Віктор Янукович – і довелося згорнути проект.

Пройшов час, Україна вийшла на новий проєвропейський рівень розвитку – і реальні зміни можливі. Тому я пробую знову, і зараз це Школа медицини при УКУ. Насправді у мене єдина ціль – дати приклад, за яким майбутнє української медичної освіти та медицини загалом.

Розмовляла Оксана ЛЕВАНТОВИЧ, Zbruc

Читайте також

Українці зі США передали 320 кг медикаментів для вінницького госпіталю
Україна
0 shares0 views

Українці зі США передали 320 кг медикаментів для вінницького госпіталю

vidia.ua - Лис 23, 2017

Мешканці американського міста Бірмінгем (штат Алабама, США) передали 320 кг медикаментів для госпіталю у Вінниці. Ліки та медичне обладнання буде використане для військових із…

Два десятки міст Канади вшанують Пам’ять жертв Голодомору
Важливе, Світ
0 shares0 views

Два десятки міст Канади вшанують Пам’ять жертв Голодомору

vidia.ua - Лис 23, 2017

У Канаді триває тиждень обізнаності щодо Голодомору, у рамках якого українська діаспора організовує численні освітні та поминальні події, присвячені цій трагедії. Як повідомляє…

Стаття: Спецслужби Росії «валять» українську діаспору в країнах Європи
Світ
0 shares0 views

Стаття: Спецслужби Росії «валять» українську діаспору в країнах Європи

vidia.ua - Лис 23, 2017

У Росії мешкає найбільша українська діаспора у світі. Українців там значно більше, ніж у Канаді, Бразилії, США, Аргентині, Польщі, Португалії та загалом у…