Гуцулку Ксеню поховають у Чикаго цієї суботи

Ксенію Бурачинську-Данилишин, про яку свого часу було написано знамениту пісню «Гуцулка Ксеня», поховають цієї суботу, 10 червня, у Чикаго на українському цвинтарі Святого Миколая. Про це повідомляє VIDIA.

Як відомо пані Ксенія померла у понеділок, 5 червня, на 93-му році життя.

Попрощатися із нею можна буде у п’ятницю, 9 червня, буде з 17.00 до 19.00 у Cumberland Chapels (Friel Funeral Directors) 8300 W. Lawrence Ave., Norridge.

Поховальна церемонія розпочнеться у суботу о 10.15 ранку у поховальному залі і продовжиться до Церкви святого Йосифа Обручника.

«Гуцулка Ксеня» — легендарна українська пісня-танго, яка роками не втрачає популярності. Її переспівували десятки, а то й сотні разів. Та мало хто знає, що оспівують у ній не якусь вигадану Ксеню або ж збірний дівочий образ, а цілком реальну дівчинку, родом із Шешор.

«Багато з українців узагалі не знають, що у славнозвісної ‘‘Гуцулки Ксені’’ є автор та вважають пісню народною. Втім це не так. Коли маленькій Ксені Бурачинській було 13 років, її дядько, Роман Савицький, написав для неї пісню. Трапилось це наприкінці літа, приблизно на початку 1930-их років. Мама Ксені – Ірина Бурачинська – влаштувала прийом, на який з’їхалось дуже багато гостей. Тоді ж Ксеня й попросила дядька скласти таку пісню, щоб уся Гуцульщина співала», — пише журнал Ukrainian Chicago.

Створену спонтанно пісню шалено полюбили. Газети одна за одною публікували фото із тією самою дівчинкою з ‘‘Гуцулки Ксені’’ та описували її вроду. Здавалося, про неї знали всі.

Сама Ксеня від раптової популярності, зізнається, була не в захваті. Її впізнавали зовсім чужі люди, навіть коли просто дізнавались її ім’я – в той час воно було не надто поширеним.

«Мені це не подобалось, я не хотіла, щоб на мене звертали увагу», – пригадувала вона.

Із початком війни Ксениній родині довелось утікати, її брата хотіли арештувати. Деталі втечі Ксеня пам’ятає з труднощами, адже минуло понад 70 років. Пригадує, у них була велика хата посеред мальовничих гір, поруч – річка. Та усе довелось залишити, біжучи спершу до Словаччини, а згодом до Німеччини. В останній затримались надовше – Ксеня навіть вступила в університет у Мюнхені, але перебиватись без роботи було непросто: «Німці не були злі до нас, але не було праці, – згадувала Ксеня. – Згодом американці закликали мого чоловіка до себе, він був ветеринаром, а вони потребували доброго харчу для армії».

До США вирушили кораблем. Ксеня з мамою дуже складно пережили подорож, цілу дорогу практично не піднімались з ліжка. Врешті прибули до Нью-Йорка, а уже звідти перебрались до Чикаго.

«Мені навіть листи у США присилали, щоб я відмовилась від своїх слів про дядькову пісню. Але я цього не зробила».

Перші роки в еміграції минали у скруті. Будучи новими переселенцями, англійську знали погано. Щоб придбати власний дім, довелося довго і важко працювати. Незважаючи на усі складнощі, своїх дітей вирішили виховувати в українських традиціях, навчали їх рідної мови. «Після років життя у діаспорі вони досі розмовляють правильно», – казала Ксеня і скромно додавала – має звичайне життя, як у всіх інших людей.