Мова як мистецтво. Історія особливої вчительки

Вона народилася на Львівщині, мати була з Київщини, а батько – з Полтавщини. Тому, живучи на Західній Україні, родина мала східноукраїнський колорит. І одразу два досить різних варіанти української мови! Так вже з дитинства Алла впевнено тримала в руках пензель і малювала картини з палітри мови в переплетенні різних звичаїв.

Алла Демченко працює за покликанням. Вона – вчитель-методист, Відмінник освіти України, Відмінник столичної освіти, яка з 1996 року вчителює у столичному ліцеї «Наукова зміна» –  прагне показати учням унікальність української мови, не просто вчити її, а розкривати глибину, залюблювати в неї, презентувати її і як науку, і як мистецтво.

– Доки молодь не зрозуміє, навіщо їй треба знати мову, вона  її не знатиме, або знатиме, але не буде розмовляти повсякчас, –  говорить жінка сьогодні. У дитинстві вона й не думала, що колись вчитиме когось мові. Будучи допитливою дівчинкою, Алла мріяла стати професійною танцюристкою, працювати в музеї, архівах, бути ветеринаром, бо дуже любить усіх тварин, особливо коней, але точно не хотіла бути вчителем! Тож з чого все почалося?

Нерідко в колі друзів Алла чула про себе , що мала цікаве дитинство. І це справді було так, хоча батьки були достатньо суворі, вимогливі й вічно заклопотані.

– Вони були яскравими особистостями! – пригадує вона. – Батько мав неймовірний голос і був майстром на всі руки. Щороку на Новий рік він майстрував для мене костюми. Якщо це був костюм «Музики», то це було довге плаття, яке тато вишивав нотами, з фанери вирізав арфу, на яку натягував струни… Мама  знала напам’ять сотні віршів, була залюблена в усе живе, вирощувала сотні квітів, одних жоржин на той час у нас було близько 40 сортів! А ще вони були прекрасними викладачами, досконало знали свої предмети, їх любили студенти. Бабуся по маминій лінії теж співала. У неї був високий голос, у селах про такі кажуть «плакальниця». Звичайна, сільська жінка. Але який у неї був кодекс аристократизму, моралі! Купа онуків, і до кожного знаходила підхід, розуміла, вислуховувала, учила. Це такий приклад народної педагогіки –  методики, курси, підручники відпочивають! Усі рідні вчили мене краси, творчості, пошуку.

«Завжди треба жити добром і вірою. Будь-яке відхилення від цього принципу врешті-решт покарає тебе ж. Треба поважати свій рід, своє коріння, свою землю. Це зі мною завжди!»

Після закінчення університету у Києві Алла пішла працювати в школу, планувала – тимчасово, бо налаштовувалася на аспірантуру. Але доля звела її з педагогічною діяльністю вже майже на 34 роки.

– Ще коли я навчалася  в університеті, мене попросили попрацювати в одній із київських шкіл, бо їхня вчителька пішла в декретну відпустку. Клас був на 85 відсотків «хлоп’ячий», спортивний, проблемний. Коли я зайшла до них уперше, діти геть на мене не зважали. Кілька разів я починала говорити  – жодної реакції. Тоді я стала біля дошки і почала напам’ять читати вірші й прозу, закінчувала один твір – починала інший, і так до кінця уроку. Хвилин за 20 вони почали слухати, я дивилася у вікно і продовжувала декламувати, дзвінок продзвенів  в абсолютній тиші. А другий урок уже пройшов без будь-яких проблем.

«Якось відразу зрозуміла: немає ніяких універсальних методик, у класі ніхто не допоможе – ні директор, ні завуч. Учні тобі або повірять, або ні, і це залежить лише від тебе»

– Можна пускати пил в очі кому завгодно, але діти, учні – це той індикатор, той лакмусовий папірець, який одразу покаже, який ти насправді. Я щаслива тим, що в мене ніколи не було улюбленців і тих, хто мені не подобався. Кожен цікавий. Навіть по тому, як учень готується до уроку,  уже можна багато сказати про його настрій, про те, яким був його ранок, зробив домашнє завдання чи ні тощо.  Узагалі, школа – це особливий, часто дивовижний світ. Іноді приходиш вранці хворий, стомлений, «ніякий», а навколо тебе вирує життя, дзвінок – і це вже зовсім інший стан і душі, і тіла. Відкривається «друге» дихання.

«Учитель як лікар: тут головне не нашкодити. А це –  не образити, не викликати зневіри, вислухати, знайти час, пробачити все»

Чесність, переконує Алла,  – чи не найбільша цінність.

– Була одна цікава історія. Я прийшла влаштовуватися в школу вчителем, а діти відразу у мене запитали, чи читала я Монортсага. Стою, пригадую, ні, не читала. Пообіцяла на наступний урок прочитати й провести дискусію щодо книги. Скільки я її не намагалася знайти, ніде немає жодної книги такого письменника. Прийшла на урок і чесно сказала, що не знайшла і не прочитала. Виявилося, що учні так перевіряли на чесність учителів, адже відомий Монортсаг насправді – «Гастроном», якщо читати слово навпаки. Багато вчителів впевнено запевняли, що вони читали все, навіть Монортсага.

Прошу Аллу пригадати, що іще формувало її особистість. І вона розповідає про бабусине село: старий сад і теплу хату.

– Важливо мати місце, де відпочиваєш душею, – говорить вона з усмішкою. – Я маю колекцію вишиванок. У мене їх справді багато. Найстаріша – це весільна сорочка моєї прабабусі. Цій вишиванці більше ста років! Вона особлива: вишита «білим по білому», прикрашена «вирізуванням» та «довбанкою», довга, до землі. Мій зріст – 168, моя прабабця  була вищою. Купую старовинні сорочки, вивчаю орнаменти, порівнюю особливості регіональної вишивки. З поїздок Україною завжди намагаюся привезти нову вишиванку. А ще одягаю їх. Удома чи на роботу, геть не обов’язково на свята. У кожної – свій настрій, своя енергетика. Вони обов’язково жити повинні, а не в шафі лежати.

Навіть якщо б Алла мала дивовижну можливість прожити своє життя ще раз, каже, професій б не змінила. Багато хто вважає, що професія вчителя не цікава, одноманітна, за неї мало платять, але, дивлячись на роботу цього вчителя родом зі Львова, відразу змінюється погляд на багато речей.

– Мене приваблює в моїй професії те, що маю можливість бачити, як змінюється світ, і змінюватися самій. Я вже давно в освіті і можу сказати, що учні стають іншими, і ці зміни – на краще. Вони хочуть бути конкурентноздатними, уміти себе презентувати, аналізувати й обирати важливий і потрібний саме їм матеріал, вести дискусію, приймати нестандартні рішення. Це так цікаво спостерігати, як вони працюють з інформацією, як працюють в команді. Жаль, що досить пізно школа почала правильно розставляти акценти в програмовому матеріалі, пропонувати учням життєвонеобхідні компетенції. Навчаючи мови, намагаюся вчити поважати себе, свою країну, світ загалом. Учу за допомогою мови виходити з конфліктів, розв’язувати важливі проблеми. Українцям бракує терпіння, віри, самоповаги, розуміння того, що нам ніхто нічого не зобов’язаний робити.

Алла вважає, що успіх – це коли ти із задоволенням робиш те, що потрібно людям. А за твоїми діями із захопленням спостерігають ті, хто тобі дорогий, чия думка важлива. Жінці подобається її робота, її родина, її захоплення, люди, з якими  вона спілкується.

– Для когось цього, може, замало, але це моє, я цим щаслива. Бачу результати своєї праці, бачу, ким стали мої учні. Серед них є, безсумнівно, успішні люди. Ми й зараз спілкуємося – і це теж невимовно приємно! –   розповідає Алла Демченко.

Одна з її учениць Ольга Кудіненко – засновник міжнародного благодійного фонду «Таблеточки», який рятує дітей з онкологічними захворюваннями в Україні. Дівчина двічі потрапляла до сотні найвпливовіших жінок України. Інший учень – Іван Полозенко – пішов в АТО, захищав Донецький аеропорт.

Учителька мріє навчитися програмувати, піти з чоловіком у школу бальних танців, намалювати цикл картин «Бабусині квіти» і вивчити іноземну мову. І це лише для початку!

Анастасія Шапоренко,

фото надані авторкою