Яке жіноцтво – такий народ. Як українки в еміграції захищали права людей

«Яке жіноцтво – такий народ» – саме таку назву має стаття невідомої авторки, присвячена праці українських жінок за кордоном, що була опублікована в канадському тижневику «Новий шлях» у лютому 1946 р. Один влучний вислів розкриває усю життєву філософію жіноцтва в еміграції, яка знайшла втілення в активній громадській, культурно-освітній, виховній і харитативній діяльності. Вислів, що вказує на високу місію жіноцтва – зберегти народ, його мову та культуру.

Діяльність українського жіноцтва, як сьогодні, так і в ХХ ст. часто була пов’язана з вирішенням гендерних питань, що мають багато гострих та суперечливих моментів. Проте події сьогодення дають нам нові теми для обговорення: приклади жіночого героїзму у ХХІ ст. спонукають згадати їхню жертовність і в минулому.

Неодноразово українські жінки за кордоном на весь світ озвучували проблему української державності та ставили на обговорення гострі політичні питання. Про це інформують документи, що зберігаються у Центральному державному архіві зарубіжної україніки (ЦДАЗУ). Значний масив архівних документів висвітлює працю українських жіночих організацій у США та Канаді, зокрема, Українського Золотого Хреста (УЗХ), Союзу українок Америки (СУА), Організації українок Канади ім. Ольги Басараб, Комітету українок Канади, Об’єднання жінок ліги визволення України (Канада) та інших.

У своїй діяльності вони не обмежувалися лише культурно-освітніми заходами та акціями зі збору пожертв на потреби українського народу. Для прикладу, серед основних завдань Українського Золотого Хреста [організація заснована у 1931 р. – авт.], окрім згуртування американсько-українського жіноцтва в США та надання гуманітарної допомоги, стоять і такі, як надавати підтримку визвольним змаганням українського народу, що мають на меті здобуття та збереження незалежності України, а також «інформувати англо-саксонський світ про Україну».

Поставленим цілям слідували реальні дії та результати. Значення діяльності Українського Золотого Хреста відмітив у своєму листі від 4 жовтня 1971 р. Голова Координаційної Ради Ідеологічно споріднених націоналістичних організацій Модест Мицик, надісланому з нагоди 40-ліття УЗХ.

У листі зазначено: «Треба з признанням підкреслити допомогову діяльність Українського Золотого Хреста ще перед Другою світовою війною для Рідного краю, висилаючи поважніші жертви на національні українські цілі, на Рідні Школи, захорони українських інвалідів і на Бойовий Фонд УВО і ОУН [Української військової організації і Організації Українських Націоналістів – авт.] та на оборону політичних в’язнів під ворожою окупацією в Україні».

Цей та інші документи із фондів ЦДАЗУ свідчать, що окрім благодійних акцій, наприклад, допомога ветеранам та інвалідам визвольних змагань, сиротам та людям похилого віку, а також освітніх ініціатив – організації курсів, підготовки вчителів та вихователів, УЗХ долучався й до політичних акцій.

Правозахисну роботу у різних її проявах здійснювали й інші українські жіночі організації США та Канади, вдаючись при цьому до різноманітних методів. Запрошення Організації українок Канади Західного Торонто інформує про проведення 11 березня 1972 р. розважальних заходів – «бінґо з чайним прийняттям». Незважаючи на форму акції, зібрані кошти були попередньо визначені на досить серйозні цілі – допомогу і оборону українських політичних в’язнів у Радянському Союзі.

Апелюючи до рідної громади у Західному Торонто представниці Організації українок Канади акцентують увагу на проблемі репресій в Україні: «Якраз тепер московсько-окупаційний режим арештував і запроторив у тюрми найвизначніших діячів української культури. Їхньою єдиною «провиною» є те, що вони відважно станули в обороні людських прав і свободи українського народу, його мови, тисячолітніх культурних надбань і пам’яток».

Оборона базових людських прав, а також права на національну самоідентифікацію, у 1970-х – 1980-х роках стала важливим напрямом роботи жіночих осередків за кордоном, а також Світової федерації українських жіночих організацій.

Обіжник ще однієї організації, Союзу українок Америки [постала у 1925 р. – авт.], також інформує про діяльність організації у цьому напрямі. На Світовій конференції Міжнародного Року жінки, що відбулася у Мехіко в 1975 р., представниці СУА виступили перед світовим співтовариством із заявами про політичних в’язнів-українок. Надання гласності проблемі переслідування та порушення прав людини тоталітарним режимом Радянського Союзу було ефективним інструментом діяльності жінок за кордоном. У звіті про роботу Союзу українок Америки за грудень 1974 – липень 1978 рр. саме поширення інформації щодо проблеми України було визначено одним із пріоритетних напрямів діяльності організації.

У документі наголошено: «Щоб правду ширити, треба її знати і в цьому напрямі діє СУА почерез культурно-освітню референтуру, через свій журнал «Наше Життя», виставки, зустрічі, зв’язки. Для цього була дуже добра нагода – святкування у 1976 році 200-ліття Америки, в які включилася і наша організація і своєю різносторонньою участю в них понесла вістку про нашу культуру і мистецтво в усі закутини Америки».

Комунікаційні заходи, такі як «виставки, зустрічі, зв’язки», були незамінним інформаційним містком між українським жіноцтвом, що проживало у багатьох державах та світовою громадськістю і політикумом. Налагодження зв’язків між різними жіночими організаціями та їх співпраця шляхом участі у зустрічах та міжнародних конференціях надавало їхнім акціям більшої ефективності та ймовірності досягнення результату.

Архівні документи свідчать, що доволі часто керівні особи жіночих організацій здійснювали міжконтинентальні поїздки задля винесення на широкі маси обговорення української проблематики. Обіжник Головної Управи УЗХ за вересень 1980 р. інформує, що голова організації Марія Квітковська та її активна діячка Наталя Пазуняк взяли участь у Міжнародній конференції Жіночої Декади у Копенгагені, яку відкривала королева Данії.

За час проведення конференції активістки максимально гостро порушили проблему становища української жінки в Радянській Україні: «Пані делегатки роздали тисячі летючок та різних інформацій про положення української жінки і дитини на Україні, відбули пресові Конференції та зорганізували голодівку. Місцева преса майже щодня поміщувала щось про нашу делегацію з поясненнями про Україну й українську жінку».

Звісно наведені факти із архівних документів лише епізодично висвітлюють масштаби діяльності українського жіноцтва у сфері правозахисного руху та у справі боротьби за незалежність України. Проте вони чітко окреслюють образ української жінки за кордоном – вольової, соціально та політично активної, яка не залишалася осторонь проблем свого народу. З початку ХХ ст. і до відновлення Україною державності, жіноцтво за кордоном боролося за збереження української мови, оберігало традиції і культуру, що визначають національну приналежність, і захищали їх носіїв – інтелігенцію, дисидентів та весь український народ.

 Людмила Ващук,

провідний науковий співробітник

Центрального державного архіву зарубіжної україніки