Поєдинок добра і зла #ЖивийМайдан

01-2014.02.20-Maidan-Kiev-Ukraine-clashes-riot-police-710x39922 лютого називаю днем, коли добро і зло вступило в поєдинок. Це був третій день протистояння. День жалоби, який, як ми рідко помічаємо, починається насправді завжди з ночі. Мої думки просякнуті ниткою кривавих подій, розпачем та горем сімей загиблих, звуками низьких та високих журливих нот, нових та дивних, навіюваних у моїй голові сумних мелодій.

Невже ми справді мусимо повірити у «таку долю» українського народу і страждати так, як і завжди? Ні! Прийшов час початку нашої перемоги над злом, символом якого є дим, який плавно згорає у Києві. Перемога, яку ми вибороли дорогою ціною, ціною людських смертей, невинних дітей України… Хто в цьому винний? Жертви, загиблі на Грушевського? У нашій державі впродовж багатьох століть панувала неправда, яку нам вдалось усе-таки викорінити й спалити і яка тепер (я хочу дуже вірити в це) палає вогнем, піднімаючись угору, мов дух століття, високо вгору до пекла. Бо, хто зна, може воно зовсім не під землею… Ламай стереотип! Цей дим не «кадильний», який є символом звʼязку неба і землі, який доносить наші молитви до Бога. Це надто чорний, мов сажа, дим демонів!

Ці гнітючі думки застали мене у Старому Самборі в день парастасу за викладачем УКУ Богданом Сольчаником та за всіх, хто загинув. Кожен з нас відчув якусь втрату, хтось більшу, хтось меншу, але кожна втрата була певним кроком до перемоги.

Богдан Сольчаник був моїм земляком. Як історик він міг би ще так багато зробити для України. Чому Бог забрав саме його до себе і чому саме тоді? Цього ніхто не знає. Знаємо лише одне: ГЕРОЇ НЕ ВМИРАЮТЬ!

І ось, стоячи на вулиці, вкритій асфальтом, освічуваній кількома ліхтарями, я прислухався до голосів священиків, що глухо виходили із-за стіни невеличкої квартири. Довга колона людей протягом двох і більше годин стояла в черзі, щоб помолитися над небіжчиком та полегшити своїми молитвами горе батьків і їхніх родичів.

Почався дощ, що нагадало мені твір Яновського “Вершники. Подвійне коло”, як після братовбивчої війни почався плач неба. Так і тут стікав дощ по дахах дому Богдана Сольчаника, змивав, ніби кров із серця, яку потім вбирала в себе земля. Я був без парасолі, і тому добряче змок. Раптом мій погляд прикувався до синьо-жовтого прапора, прапора миру, символа святості і терпіння, що майорів із балкону нашого героя. Піднявшись по сходах, я зайшов усередину квартири, де почув стогін матері, яка, ридаючи на повні груди, постійно щось голосно примовляла. Її підтримувала непорушна рука мовчазного чоловіка. Помолившись, я насмілився підняти голову і глянути на покійного Сольчаника. Людину, яку я ніколи не бачив за життя, лише після смерті. Так, видно, мало статись… Чомусь ми більше цінуємо, коли втрачаємо!

І саме у цей момент піку тривалого чекання моє серце здригнулося. Бо я побачив бліду та холодну лежачу постать, яка в моїх очах світилась якоюсь святістю. “Чому його вбили? – знову я запитав себе, – чому гинуть письменники, поети, журналісти, співаки, художники, актори та інші визначні люди, а не уся та сво…?”

Це була його місія, і він її виконав. І саме так, Богдан Сольчаник за свою мужність та хоробрість, за незаплямоване імʼя, за віру в перемогу, за ЛЮБОВ потрапив до НЕБЕСНОЇ СОТНІ ангелів Божої армії!».

Хоч і до поваленого режиму пульсувала диктатура, проте і це мені не перешкоджало думати і робити так, як я хочу, творити, дихати, кохати, і тільки так! Я боровся і борюсь: молитва – моя зброя, пісня – моя зброя! Мені не потрібно вил, ні «коктейлів Молотова», ні бруківки, ні будь-яких інших вогнепальних чи невогнепальних бойових засобів. Я боровся і борюсь за ідею демократії, як боремось усі ми.

Перемога не завжди видима. Часто це вагомі зміни на рівні людського духу. І ми, українці, зробили ці зміни. Хіба нам кожному (можливо, окрім небагатьох, та це винятки) не говорили у школі: «Добро завжди перемагає Зло»? Тому зараз моя мета – подати руку всім тим, які ще досі не розуміють, що людські цінності є чимось набагато вищим і більшим, ніж короткочасний комфорт чи фінансова вигода. Подати кожному руку навіть не тому, що «треба любити своїх ворогів», але заради солідарності українців, солідарності Церкви з невіруючими, грішниками, атеїстами, агностиками, з віруючими мусульманами і т. д. Зупиніться, у кого з вас ще залишилось хоч би мінімум людяності, бо «життя іде, і все без коректур».

Іван Сюсько,

студент 2 курсу філософсько-богословського факультету УКУ

Читайте також

У Чикаго поховали духовного батька української громади
Важливе, Світ
0 shares0 views

У Чикаго поховали духовного батька української громади

vidia.ua - Бер 16, 2019

Отець Мирон Панчук, священик Єпархії св. Миколая, Української Католицької Церкви, відійшов у вічність в Чикаго 9 березня і був похований 15 березня на…

Лідери діаспори виступили на захист Уляни Супрун
Україна
0 shares0 views

Лідери діаспори виступили на захист Уляни Супрун

vidia.ua - Лют 07, 2019

Лідери української діаспори виступили на захист Уляни Супрун, яку, нещодавно, рішенням судді Київського окружного адміністративного суду відсторонено від виконання обов'язків Міністра охорони здоров'я України,…

Український ФК “Тризуб” запрошує на матч, неподалік Чикаго
Афіша, Чикаго
0 shares0 views

Український ФК “Тризуб” запрошує на матч, неподалік Чикаго

vidia.ua - Лют 06, 2019

Українська команда ФК "Тризуб" (Чикаго) зіграє матч проти команди "Коламбус" (штат Огайо). Поєдинок з футзалу (різновид футболу в приміщенні) відбудеться в суботу 9…