З Лісабону в Маріуполь: репортаж португальців про українського волонтера

Павло Садоха минулого місяця проїхав через всю Європу на швидкій з гуманітарною місією в Україну, де народився. Журналісти португальського видання «Expresso» Бернардо Мендонса та Тіяґо Міранда супроводили його в цій довгій дорозі з Лісабону до зони конфлікту на Сході України.

садоха 2

Фото: Expresso

— Паспорти! — голос правоохоронців на світанку. Двоє польських поліцейських взяли наші документи і наказують вийти з бусика для перевірки. Жінка-прикордонник з довгими червоними нігтями розглядає наш багаж і просить відкрити коробки, якими доверху забита швидка допомога.

— Починається театр, — коментує Павло, герой цієї історії. Ми зупинилися біля лінії, що розмежовує Польщу і Україну, неподалік Перемишля.

Минулого уже три дні, як ми виїхали з Лісабону на старенькій «швидкій» до Маріуполя і ще ні разу не зупинялися на нічліг. Нога постійно на акселераторі. День і ніч, без зупинок. Немає часу на зволікання у цій місії.

Павло Садоха — 45 років, президент Спілки українців у Португалії, економіст за фахом, вже 14 років проживає у Лісабоні — раніше він пообіцяв доставити цю швидку в один з добровольчих батальйонів біля Маріуполя (портове місто на Сході України), що переживає зараз постійну загрозу вторгнення проросійських і російських військ. Ситуація дуже тривожна і кожного дня з’являються новини про вбитих та поранених на лінії розмежування, яка постійно обстрілюється. На цю швидку чекають добровольці з Правого сектора, щоб використовувати її для евакуації бійців з полю бою. Добровольчі батальйони Правого сектора останні, що не інтегрувалися в систему збройних сил чи інших офіційних мілітарних структур України, тож не отримують жодної допомоги від уряду.

За тиждень до від’їзду отець Ілья поблагословив та окропив святою водою цю швидку біля церкви Святого Юрія в присутності української громади. Незважаючи на економічну кризу, яку зараз переживає Португалія, бажання допомогти своїм, в Україні, гарантувало досить оперативне зібрання €2 500 на купівлю, ремонт і дорогу для швидкої допомоги.

Але ще перед Маріуполем Павло має доставити в Київ десяток ящиків з новим та вживаним одягом, взуттям та теплими речами, якими завантажена швидка. Це допомога, зібрана друзями Павла в Мадриді, де ми вперше трохи довше зупинилися. Це все для однієї інституції в Україні, що опікується біженцями з Криму, Донецька та Луганська, територіях контрольованих сепаратистами. За офіційними даними, із захоплених територій виїхало понад мільйон і 200 тисяч чоловік, які покинули свої домівки і знайшли притулок по всій Україні. Дорогою Павло ще хоче встигнути у Львові привітати свою маму з 75-ти річчям.

Ми приєднуємося до цієї подорожі, щоб на власні очі побачити країну, де триває війна, яку офіційно війною не визнають, попри постійні атаки кремлівських військ. Ми також, хочемо зрозуміти мотивацію цього чоловіка, що протягом останніх двох років самостійно перетинає всю Європу і, ризикуючи, доставляє співвітчизникам гуманітарну допомогу в зону конфлікту. Кожен з нас проводить час у тісноті, між ящиками в кузові швидкої.

Перетин кордону став найкритичніший моментом нашої подорожі. Павло нервує. Пояснює план.

— Маємо показати, що авто поломане і його привозять в Україну для розборки на автозапчастини. За нами має приїхати лавета з української сторони. В інший спосіб застрягнемо тут надовго або змушені будемо заплатити податок для України. Це приблизно втричі більше, ніж коштує саме авто, — тихо говорить він.

Це одна з проблем країни, що не готова до війни, в якій перебуває. І гуманітарна допомога ззовні, що призначена для добровольців, має щораз долати складні бюрократичні перепони. Згадується, що власне добровольці з Правого сектора довели до перемоги Революцію на Майдані у 2013 році і стали одні з перших на захист Батьківщини, коли офіційний Київ, ще не був готовий на початку війни до протидії російській агресії. До цього часу, їхній легальний статус так і не вирішений, як це відбулося з іншими добровольчими батальйонами. Поряд з тим, що чисельність українського війська з початку війни зросла із 6-ти до 60-ти тисяч солдат, за даними Міністерства оборони.

Обличчя діаспори

Павло є в деякій мірі обличчям більш ніж 38-ми тисячної української діаспори в Португалії і 20-ти мільйонів українців розкиданих по всьому світу, що стараються зараз щось зробити для своєї Батьківщини.

Павло відкриває капот Ford Transit на нейтральній полосі, ніби має якусь поломку, і ми чекаємо на Юрія — людину, що має приїхати за нами і перевести на українській бік кордону. Чоловік прибуває на узгоджену годину, але прикордонники не дозволяють йому нас забрати і він змушений перетинати кордон та проходити всю процедуру з польського кордону. З боку України величезна черга. Туристи чи просто люд, що їде за продуктами в Польщу, де на деякі товари дешевші ціни. Швидко Юрій не проїде.

— Це театр, це ідіотизм! Всі розуміють для чого ми веземо цю швидку. Стільки проблем, щоб її перевезти, а насправді вона може і не пережити два-три бойових виїзди. Транспорт дуже вразливий для сучасних систем артилерії… — біля нас проїжджає стара «бляшанка», керована вусатим дятьком, і забита доверху якимсь товаром. Павло усміхається. — Цей точно везе якусь контрабанду. Такі «бляшанки» використовують для лівих схем, наприклад, для перевезення сигарет, що набагато дешевші в Україні. Якщо їх викриють, то конфіскують транспорт, але такий баняк і не шкода.

Чекаємо під палючим сонцем не менше чотирьох годин і тільки маленька тінь від авто трохи нас захищала від перегріву. Раптово серед цього хаосу машин і нестерпного чекання невідомого, хтось крикнув «Вогонь!». Один з бусиків, що стояв біля боксу для огляду, почав виділяти з-під капота інтенсивний та їдкий дим. Звідусіль збіглися чоловіки з вогнегасниками та відрами з водою. Повний конфуз. Цей бусик вже своє від’їздив. Два підозрілих типи з виглядом «Дюпон – Дюпон від ТіньТінь» (герої мультику про детективів, які завжди були однаково одягнуті), з’являються у зоні митного контролю. Їхні сорочки защебнуті до комірця, незважаючи на нестерпну спеку. Під рукою «барсетки», що не виглядають так по-чоловічому, як це вони собі, напевне, уявляють, і чорні окуляри, щоб їх ніхто не впізнав.

— СБУшники, — коментує Павло.

На митниці починається якийсь рух і через 15 хвилин ми нарешті отримуємо «зелене світло». Наш супровідник Юрій командує: «По конях!». Павло з полегшенням зітхає і каже, що це навіть швидше, ніж він сподівався.

— Минулого разу я прочекав на кордоні 18 годин з бусиком для іншого добровольчого батальйону. Відчував якусь безвихідь. Справа дійшла до депутатів українського парламенту і лише тоді вирішилася.

На наступній після кордону заправці ми знімаємо швидку з лавети. Павло платить водієві 50€ за її оренду. Тут нас зустрічають два представники Правого сектору: Юрій та Андрій. П’ємо каву і вони діляться враженнями — ця швидка є компактною та ідеально підходить для бойових умов.

Домовляємося про подальші дії і вирушаємо до Львова, міста де народився Павло, і до якого лишається година подорожі. Дорогою бачимо безліч будинків, пофарбованих в жовто-блакитні кольори, національного прапору України. Це все наслідок патріотично підняття після перемоги Євромайдану: люди хочуть показати свою гордість за країну і повагу до тих, хто захищає її від агресора. Будиночки, сади та поля виглядають якось хаотично і закинуті у порівнянні з краєвидами, які ми зустрічали в Піренеях, Франції та Німеччині, або навіть в Польщі, де все виглядає ніби намальоване невидимим акуратним олівцем. Все це ми спостерігали, подорожуючи національними дорогами, зекономивши майже 300€ на платних дорогах у Франції.

Дорогою до Львова Павло розповідає, що ця місія є також вшануванням геройського вчинку 36-ти річного Руслана Ігнатолі, який жив у Португалії, працював геологом і пішов минулого року добровольцем в Правий сектор захищати Україну.

— Він загинув у Мукачевській трагедії у протистоянні з місцевою мафією. Невідомо хто вистрелив в нього, але це точно не були ті, хто хоче бачити Україну вільною і некорупційною, — говорить Павло. Він добре знає, що пише про Правий сектор міжнародна преса. — Дехто вважає нас неонацистами, ультранаціоналістами, чи ультраправими. Я допомагаю Правому сектору, бо вони реально захищають мою Батьківщину від російської агресії. В середовищі українських мігрантів ПС дуже популярний, ще з часів Майдану і тепер, у війні проти Путіна.

Ближче до Львова серце, каже Павло, починає битися сильніше:

—Це моя земля.

Приїжджаємо до центру Львова і вражаємося його красою. Є ті, хто називає Львів «малим Парижем». У нас складається враження, що ми попали в найгарніше місце Центральної Європи. Архітектура міста нагадує про довгу історію, зокрема у складі Австро-Угорської імперії. У 1998 році Львів отримав спеціальний статус світової спадщини від UNESCO. Не менш важливішим є те, що місто вражає особливою красою жінок.

Керуючи бусиком, Павло розповідає:

—Тут, у цьому будинку, я познайомився з однією чарівною журналісткою, в яку закохався. А тут проживала моя перша дівчина, — усміхаючись, продовжує. — Я був дуже щасливий у цьому місті. В молодості викурив все, що можна було викурити і випив все, що можна було випити. Я був у постійному русі».

Під’їжджаємо до сірих блоків будинків. Тут Павло виріс.

— Перший раз прибуваю до дому в швидкій, — жартує він. Виходить з бусика та забирає подорожню валізу і сумки з подарунками для рідних. Щойно вийшовши з ліфта, мама Наталя біжить обійняти сина. Емоції переповнюють. Ця сцена не потребує жодного пояснення. За нею вже біжить 9-ти річна племінниця Марія, біля дверей зустрічає сестра Катерина та батько Олексій. Марія відразу розпаковує свої подарунки. Блакитні відтінки одягу — все так, як вона й просила. Радо приміряє подароване. Мати Павла відразу запрошує нас до столу спробувати росіл, приготовлений батьком. В такій атмосфері не відмовиш від запрошення.

День народження

Всі за столом. Діляться новинами.

— Те, що відбувається в Україні, — сумно. Вже всі звикли чути щоденні новини про вбитих українських вояків. Російська пропаганда говорить стільки брехні про нас. За їхньою версією ми нацисти. Нацизм — це ідеологія дуже екстремальна і скерована проти інших націй. Це не наша ідея. Ми — націоналісти. Ми захищаємо свою землю від агресора, — пояснює батько, пенсіонер, колишній юрист, який пригощає нас червоним вином Кагор.

Аби змінити тему, мати сідає за фортепіано і вправно виконує відоме іспанське танго «Бесса ми мучо» та слідом популярну українську пісню «Плакуча гітара». Марія з гордістю дивиться на бабцю. Дідусь мовчки про щось думає. Це момент рідкісної життєвої краси. Як у фільмі. На стіні картини з квітами та краєвидами.

Фото: Expresso

Фото: Expresso

Павло вийшов. Він з сестрою і швагром біля хворого племінника, якого також звати Павло. У нього важка хвороба з дитинства. Це заради нього Садоха виїхав з України у 2001 році. Колишній чоловік сестри покинув сім’ю, і їм потрібна була допомога. Павло вирішив поїхати в Португалію, де вже працював його кращий друг його дитинства.

— Батьки навчили нас допомагати. Це філософія життя. Звичайно, було важко. Емігрувати — це тяжкий стрес. Залишити все і поїхати в невідомість. У країну, мови якої не знаєш, — Павло лишив престижну роботу в банку і, закотивши рукави, поїхав допомагати родині. Спочатку працював у ресторані, потім на будові. Пізніше, адаптувавшись, влаштувався економістом на парфумерну фірму.

Сьогодні живе з дружиною, португалкою, що працює вихователем в дитячому садочку. Так швидко він вже не повернеться до Львова.

— Найбільша проблема мігранта, що він ніби застряє між двома життями. Але я назавжди залишуся українцем.

Наступного дня мати святкує свій день народження. Павло подарував їй великий букет червоних троянд, але ввечері зустрівся з друзями.

Вночі ми рушили до Київ (540 км). Лише прибули до столиці, Павло відразу дав прес-конференцію про свою місію. Відразу по тому ми повезли ящики з гуманітарною допомогою в українську православну церкву.

Там нас зустрів  отець Валерій, поважний чоловік з великим позолоченим хрестом на грудях, сивою бородою та блакитними очима.

— Дуже дякуємо за допомогу. Ця війна — велика біль для нашої країни. Агресор дуже вправно затуманив голови людям на Сході. Кілька днів тому до мене звернувся за допомогою біженець з Криму. Тут він боїться говорити російською, якою переважна більшість українців говорить на Сході. Він переконаний, що за російську він буде переслідуваний. Це повна дурня. Ми не маємо нічого проти людей, які говорять російською, чи проти росіян. Але так, ми проти путінської агресії, — говорить священик.

Перша частина місії виконана.

У Києві до нас приєднується голова Української всесвітньої координаційної ради Михайло Ратушний. Він супроводжуватиме нас до Маріуполя — міста на кордоні з Росією. Попереду дорога в 780 км. Перед від’їздом забираємо акредитаційні картки в Міністерстві оборони, що дадуть нам право перебувати в зоні АТО.

Фото: Expresso

Фото: Expresso

Дорогою — краєвиди з соняшниками, що губляться за горизонтом.

Вночі прокидаємося від зупинки. Поліцейський патруль доводить, що ми проїхали на червоне світло. Михайло наполягає, що це не так! Його ораторські навики стають у пригоді. Нас відпускають.

Вже зранку минаємо автівку з пробитим колесом. Це і не дивно, бо стан доріг такий, що важко викручуватися між вибоїнами. Через задні дверцята в нашу швидку залазить пан Василь з пробитим колесом. Запах не обманює. Вже була чарка зранку.

Далі проїжджаємо через блок-пости, на одному з яких нас просять підвезти озброєного солдата. Нам по дорозі. Хлопця звати Олег. Йому 23 роки і він військовий ЗСУ. В одній руці сигарета і запальничка. Вдома у нього залишилася жінка і двоє діток. Більшість часу він мовчить. «Не маю сподівання на щось добре. Ця війна не потрібна була нікому», — опускає очі.

О 9-й зранку прибуваємо на базу Правого сектора, неподалік Маріуполя. Тут передаємо швидку комбату із позивним Червень.

— Бусик буде перефарбований в брудно-зелений колір, щоб можна було ховатися в лісосмузі. Не варто показувати, що це швидка, бо ворог не дотримується жодних правил і міжнародних конвенцій. З кольорами швидкої він тільки буде кращою ціллю для влучення, — розповідає Червень. — Потребуємо більше допомоги: як транспорту, так і зброї. Тільки в Широкіно за 20 км звідси маємо чотири бригади, що стоять на лінії вогню. Ситуація дуже складна. Але ще більше нас хвилює політика власного уряду. Місяць тому я поховав мого заступника. Підірвався на міні. Маю мало сподівань, що Захід нам чимось допоможе у цій війні. Ми є лише пішаками у брудній грі між Росією та Заходом.

Повертаємось через село, що напередодні зазнало бомбардувань. Усі мовчать. На місці чути зойки та нарікання селян. Видно, як Павлові не по собі. Він уже планує наступну місію. Не ставить собі за мету врятувати країну, але принаймні повертається до Португалії із відчуттям того, що зробив те, що в його силах, для перемоги України.

Текст вийшов у журналі Expresso від 2 жовтня 2015 року

Переклад з португальської Павла Садохи

Читайте також

Лідери діаспори виступили на захист Уляни Супрун
Україна
0 shares0 views

Лідери діаспори виступили на захист Уляни Супрун

vidia.ua - Лют 07, 2019

Лідери української діаспори виступили на захист Уляни Супрун, яку, нещодавно, рішенням судді Київського окружного адміністративного суду відсторонено від виконання обов'язків Міністра охорони здоров'я України,…

Український ФК “Тризуб” запрошує на матч, неподалік Чикаго
Афіша, Чикаго
0 shares0 views

Український ФК “Тризуб” запрошує на матч, неподалік Чикаго

vidia.ua - Лют 06, 2019

Українська команда ФК "Тризуб" (Чикаго) зіграє матч проти команди "Коламбус" (штат Огайо). Поєдинок з футзалу (різновид футболу в приміщенні) відбудеться в суботу 9…

Перший директор “Голосу Америки”, Никифор Григоріїв – речник української демократії
Важливе, Світ
0 shares0 views

Перший директор “Голосу Америки”, Никифор Григоріїв – речник української демократії

vidia.ua - Лют 06, 2019

9 лютого виповнюється 136 років від дня народження одного з лідерів Української національної революції 1917–1921 рр. та українського еміграційного осередку у Чехословаччині, першого директора…