Про замовника російсько-українських воєн

Сьогодні весь світ стежить за подіями на Сході України. Але! Щоб робити правильні висновки, треба сприймати війну України з Росією 2014-2015 рр. невідривно від історичного контексту, тобто враховувати події майже сторічної давнини. Бо ще в 1917 році, після розпаду царської імперії і проголошення Української Центральної Ради Тимчасовий уряд вчепився в Малоросію. 97 років потому Росія не захотіла відпускати від себе вже незалежну Україну і розпочала приховану збройну агресію. В обох випадках російська державна машина сплюндрувала вікові сусідські стосунки двох братських народів заради однієї головної мети – продовжити панування у всіх його видах – економічному, ідеологічному, культурному…

У 1918 році перша, в 1919 році друга і в 2014-2015 рр. третя російсько-українські війни мали єдиного замовника. Це – комуністи, які намагаються за всяку ціну встановити свою ідеологію.

Сьогодні тільки історики знають, що до 1918 року в Україні не існувало національної комуністичної партії. На теренах державного утворення, яке оголосило про свою незалежність в березні 1917 року, як у себе вдома діяла РСДРПб аж до самого липня 1918 року. Згадаймо як відбувалось «створення» КПбУ.

Під осінь 1917 року загальна чисельність більшовиків в Україні  становила 22 553  особи – всього 0,07% населення України. Найчисельнішою організацією вважалася Донецько-Криворізька. Вона налічувала 15 318 чоловік або 67% від загального числа. Решта 33% ділилася нерівними частинами між самостійною Одеською – майже 41%, і Південно-Західною – 22,1% організаціями. «Слабкою ланкою» виявилися шість губерній Південно-Західної України, де хазяйнували «самостійники», їх налічувалося всього 4 984 чоловіка.

Як відомо, на виборах до Установчих зборів  українські більшовики набрали  всього 10 відсотків голосів,  російські не набагато більше – всього 25%. Звичайно, Володимир Ленін, як мозковий центр не чисельної партії більшовиків, розумів, що без підтримки народу йому ніколи не вдасться легально прийти до влади. Це і спонукало його на збройний переворот у жовтні 1917 року. До речі, 26 жовтня 1917 року – не містичне прозріння Ілліча.  Просто цього дня закінчувався  п’ятирічний термін  перебування при владі Державної Думи і мала розпочатися чергова виборча кампанія.

Таким чином, до кінця 1917 року Російська імперія фактично розділилась  на декілька частин – більшовицьку Російську Федерацію (РФ), буржуазну Українську Народну Республіку (УНР), де-юре  взаємновизнаних незалежними, Фінляндію і Польщу.

Одночасно з визнанням  незалежності УНР, керівництво РСФСР почало вести підривну роботу на території де-факто суверенної республіки. 38-річний  російський нарком у справах національностей Йосиф Сталін телеграфував у краєвий комітет  Південно-Західної  більшовицької організації: «Ми всі вважаємо, що ви – кияни, одесити, харків’яни, катеринославці та інші покликані негайно  взятися за скликання з’їзду».

Як відомо, керівництво російських більшовиків збиралося на 1-му Всеукраїнському  з’їзді Рад 6 грудня 1917 року проголосити «Вся влада Радам!» і повалити уряд. Але Центральна Рада організувала прибуття на з’їзд біля 1500  представників з різних «спілок», налаштованих на «Україну без більшовиків». Делегація більшовиків налічувала всього 127 чоловік, тобто 8,6% від загальної кількості делегатів. Тож їм нічого не залишалось як демонстративно покинути з’їзд і відбути до Харкова.

Чергова  спроба В. Леніна об’єднати в національну компартію  лівобережних «пролетарів» більшовиків з правобережними – «сільськими» більшовиками була розпочата 19 квітня 1918 року в Таганрозі. На конференції відбулося перше «офіційне» з’ясування стосунків між українськими більшовиками – лівими, правими і центристами, які ухвалили рішення скликати влітку 1918 року установчий з’їзд.

УНР на цей час була окупована австро-німецькими військами, тому установчий з’їзд більшовиків України відкрився в Москві 5 липня 1918 року. На з’їзді  були присутніми  всього 69 делегатів які представляли 43 підпільні організації, чисельність яких складала 4364 (!) особи. І ось ці делегати від імені чотирьох тисяч більшовиків ухвалюють рішення  про те, як жити й розвиватися 30-мільйонному народу України…

Перед початком з’їзду на делегатів здійснювався тиск – було проведено чотири закритих наради із тими, хто розділяв позиції Центральному Комітету РСДРПб. З декотрими  розмовляв особисто  В.Ленін, з багатьма – Й. Сталін, тоді Нарком у справах національностей РСФСР. До речі, вождь до найменших дрібниць знав про все, що діється на з’їзді  комуністів «братньої» республіки. Це дозволяло йому оперативно реагувати на ті чи інші  тенденції в роботі з’їзду. Негативні для Центру питання через дискусію виводити за межі ухвалюваних рішень. В. Затонський згадував про ті дні: «У ЦК РКП(б) добре знали про суперечки на  з’їзді. Пам’ятаю, що практично кожного дня  інформував ЦК РКП(б) про роботу з’їзду товариш Семен (І. Шварц). Старі більшовики знають, що Ленін дуже поважав І. Шварца. Великим авторитетом користувався він і серед донецьких більшовиків. Ми розмовляли між собою про те, що Семен  тримає ЦК РКП(б)  в курсі всіх справ з’їзду  і що це дуже добре».

У Москві, так само як і в Таганрозі, знову спалахнула суперечка про назву українських комуністів. Всі розуміли, що за нею поставало питання про взаємозв’язок з РКП(б) та незалежність нової держави. Після двох закритих засідань, перемогли праві, які хотіли бачити Україну у складі Російської Федерації, отже, Компартія України  зобов’язана була стати складовою частиною  РКПб.

12 липня 1918  року 1-й з’їзд КП(б)У завершив свою роботу. Питання про Програму партії, Статут, поточний момент і т.п. – не розглядалися. Створивши маріонеткову КП(б)У, Центральний Комітет РКПб отримав законне право шляхом директив через парторганізації на місцях «вирішувати будь-які питання» в майбутній «федеративній»  республіці. Будь-якою ціною, в тому  числі – ціною «братньої» крові. Усі відхилення від центральної (московської) лінії негайно отримували ярлик – «націоналістичних».

Таким чином, лише через сім місяців після проголошення Української Радянської Республіки місцеві комуністи де-юре отримали статус самостійної партії та у спадок від «старших братів» нове державне утворення із столицею у Харкові.

Тож чи могли виникати сумніви відносно всіх попередніх та наступних подій? Підкреслимо – між перших урядовців марно шукати українців, бодай за прізвищами. Майбутню долю України вирішували болгари, грузини, євреї, латиші, німці, поляки,  росіяни, румуни,  серби, але не українці. Найболючіша тема національного питання ніколи не знімалася з порядку денного, особливо, коли мова велась про Україну.

З самого початку діяльності Радянської влади в Україні більшовики спотворювали події, які відбувалися, жорстоко розправлялися з інакомисленням, іновірцями, тощо. При цьому не мало значення до якого прошарку відноситься незгодний з владою. Останні архівні розвідки показують, що в столичному Харкові пролетарі проти більшовиків виступали одразу після захоплення останніми влади. Про це свідчать карні справи на робітників заводів ВЕК, «Гельферіх-Саде», паровозобудівному та інших підприємств, відкриті ЧК у 1920-1921 рр. Однак більшовики створили таку каральну машину, яку вже не можна було тоді зупинити. Майже сімдесят років панували більшовики, але врешті решт ця карткова фортеця рухнула. Завдяки чому це сталося – тема іншого матеріалу. В межах цієї статті ми лише простежуємо долю «замовника» – комуністичної партії, яка обвинувачується у розв’язанні трьох російсько-українських воєн.

30 серпня 1991 постановою Верховної Ради у зв’язку з причетністю Комуністичної партії України до «серпневого путчу» її діяльність була заборонена. Більшість колишніх членів відійшли від комуністичних ідей, частина вступила в Соцпартію, а радикально налаштовані партійці об’єдналися і створили Союз Комуністів України. Але вже через рік, наприкінці 1992 – початку 1993 року, комуністи розпочали збір підписів за юридичне відродження партії. 19 червня 1993 в славнозвісному Донецьку відбувся з’їзд, на якому Компартія України була відновлена, а в жовтні 1993 року КПУ отримала офіційну реєстрацію.

З початком військової агресії Росії знову постало «комуністичне питання». 8 липня 2014 року Міністерство юстиції України та Укрдержреєстр звернулися до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовом про заборону на території України діяльності КПУ. Компартію обвинувачували в тому, що вона вчиняла дії, спрямовані на: зміну конституційного ладу насильницьким шляхом; порушення  суверенітету і територіальної цілісності України; пропаганду війни, насильства, розпалювання міжетнічної ворожнечі; посягання на права і свободи людини.

З того часу почалася типова бюрократична тяганина. Справу передавали із суду в суд. Нарешті 18 лютого 2015 року під час судового засідання суддя Кузьменко В.А. оголосив про самовідвід, а також про самовідвід всіх суддів Окружного адміністративного суду міста Києва. Експерти стверджують, що дії як судді Кузьменка так і всього складу Окружного адміністративного суду свідчать, що суд весь час підігрував КПУ, бо законодавство не передбачає колективних заяв про самовідвід суддів, які не є учасниками процесу, і не відправляють правосуддя у конкретній справі. Відповідно до чинного процесуального законодавства, суддя має право оголосити про самовідвід тільки до початку розгляду справи по суті.

Цей факт спонукав Мін’юст ініціювати перед Вищою кваліфікаційною комісією суддів України питання про проведення перевірки та надання юридичної оцінки діям суддів Окружного адміністративного суду міста Києва. Вочевидь, їх чекає люстрація, але коли ж все таки відбудеться справедливий суд над компартією-злодійкою? Допоки в Україні не буде заборонена діяльність комуністів ленінського (радянського) зразку, допоки на теренах держави будуть маячити пам’ятники катам українського народу, доти ми будемо мати перманентні проблеми не тільки у морально-етичній площині, але й у розбудові держави. Бо треба завжди казати правду, називати речі своїм ім’ям.