Посли “русского мира“

Нові “українці” вторглися у вже існуючі давно українські діаспори та організації, подаючи себе за “патріотів” України, але трохи “особливих”, бо мови цієї країни не знають і знати не хочуть.

У своїх публічних виступах Путін невтомно підкреслює, що українці є де-факто росіянами, тобто одним і тим самим народом. Що українці – це збіговище без власної самобутності, без жодних ознак іншої етнічності чи виразної окремішності. І Путін робить це не випадково: бо якщо українці — це ті самі росіяни, то й війна в Україні є, логічно думаючи, війною громадянською.

Прошу читача вдуматися в цю перверсійну логіку. Щоправда, дедалі більша кількість українців вже знають, що вони українці. Але чи знає це решта світу? Ні! І цю решту світу Москва вже понад 200 років „фарширує“ Київською Руссю, яка була  буцімто „російською“.

Результат такий, що пересічний громадянин Заходу, одурманений вже століттями триваючою брехнею Москви, тямить це просто так, що „малороси“, які чомусь себе величають українцями, були колись і залишаються досі тільки сепаратистами. І це (яка сумна пародія!) на власній землі. І якщо у їх країну навіть вдираються російські танки чи „Гради“, і коли навіть Московія відриває силою кавалок її суверенної території, то це жодна чужа агресія чи агресор, тільки ж знову й тут ті самі „свої“ які просто й тільки прийшли „по своє“. Таким чином зникає, як за дотиком чарівної палички, факт іноземної агресії чи агресора. Мова  тільки про внутрішній політичний конфлікт. Подібних і в інших частинах світу – повно.

І Захід це, власне, так і в більшості й розуміє. Тому поспішливо надає мілітарну допомогу, наприклад, курдам в Іраку. Бо курди хоч і іракські громадяни, але довели світові свою національну ідентичність. Їх не плутають з турками, іранцями чи сирійцями. В той час коли видуманих москвинами  балади „братерства“ та казки про „старшого і молодшого брата“ жодний український політик чи діяч не заперечив. Ані офіційно, ані приватно. Ані в Україні, ані за кордоном.

Деякі завбачливо мовчать, інші навіть підтакують — ми, мовляв, „історично зв’язані“ чи інші подібні небилиці. Ніхто з них ніколи і ніде досі не взяв у своїх виступах під захист справжньої історії України та самобутності українців. Не заперечив непричетності українців до Московії, а цим і однозначно не підтвердив існування українців, як окремої нації. І це, як бачимо, веде на міжнародній арені до фатальних наслідків – світ не може відрізнити України від Росії. А якщо й починає десь відрізняти, то з великим трудом і тільки катастрофічно повільно.

Але й це ще не все. В інформаційній лавині про збройне протистояння на Сході України у світових ЗМІ, про щоденні людські та матеріальні втрати, забуто про інший фронт – психологічну війну, яку невтомно, 24 години на добу, веде Москва. Проти України і проти цілого вільного світу. І це не тільки на сторінках газет чи екранах телевізорів.

За останні десятиліття прибули з України на Захід десятки тисяч  нових “емігрантів”, переважно молодих жінок, які з успіхом приїхали на готове, бо “вженилися” у ці суспільства. І це, здебільшого, жінки російськомовні. Хутко отримали громадянство країн поселення, замаскувалися за новими ґерманськими чи франкомовними прізвищами, чимало з них мають за собою впливових чоловіків на високих посадах.

Як гриби по дощі з’явилися не тільки російськомовні газети (бо гроші звідкись на це мають?), але й численні нові товариства, та так звані клуби. Серед них і такі, які себе афішують російсько-українськими. В інтернеті і ЗМІ ведуть агресивні вербування, запрошують їх відвідувати. Звичайно все, буцімто, спільно, бо ж народ один?! Хоч і в клубах та товариствах й слова українського не почуєш.

Нові “українці” вторглися у вже існуючі давно українські діаспори та організації, подаючи себе за “патріотів” України, але трохи “особливих”, бо мови цієї країни не знають і знати не хочуть. Стара українська патріотична і національно свідома еміграція захиталась, почались конфлікти і розколи, сталося щось, чого не змогли осягнути протягом десятиліть тисячі висланих на Захід агентів і провокаторів совєтського КҐБ! Тут бачимо й українсько-російські ресторани (б ж один народ, то ж і все спільне!), і страви на переміш українсько-російські, ба навіть демонстрації російськомовних “українців” по містах Заходу.

Автор цих рядків жив кілька років у Варшаві і зустрічав там росіян, які… (ти диви!) навчились хутко польської мови. Нинішні російськомовні “українки” з таким самим успіхом навчилися мови країн їх замешкання: італійської, німецької, французької чи навіть арабської. Отже, можуть. Якщо хочуть. І все опанують, за виключенням мови української. Хоч і звідти прибули!

То й для еміграції вимагають точно того самого, що Путін від України – федералізації. По цім бачиться, як рідко яблуко паде далеко від яблуні, що ці, м’яко кажучи, до запеклості заангажовані пані, ангажуються цілком не для України, тільки для  них любого “русскаво міра”. Що вони — нові емісари Москви, завданням яких розбити єдність українців ще й поза межами України. А досвід  в цьому, як вчить нас історія, мають багатющий. Тримаймо очі і вуха відкритими!

Любомир Т. Винник
Локарно, Швейцарія