Військові походи в Україні – від Батия до Путіна

Предки  Бату

Мати майбутнього хана Чінгіза Олеун у 1153р. була заручена з вождем племені меркітів Еке-Чільгіром. Меркіти населяли територію сучасної Бурятії. Есугей Багатур з племені Борджігінів викрав Олеун, одружився з нею і у них було четверо дітей, серед яких першою дитиною у 1155р. народився Теміршин.

По досягненні 9 років Теміршина посватали на 11-річній Борте і віддали в її сім’ю.  Після весілля Теміршина і Борте меркіти, щоб відімститися за вкрадену колись Олеун, напали на стан Теміршина, викрали дружину і віддали її в наложниці меркіту Чільгіру. Теміршин мобілізував військо і відбив дружи ну. Повернувшись у володіння чоловіка, Борте у 1182р. народила хлопчика, якого назвали Джучі. В книзі Кабус-Наме, написаній у 1083р. на фарсі Кей-Кавусом, рекомендувалося: “Знай, дорогий мій, якщо Бог дасть тобі сина, то насамперед дай йому гарне ім’я, бо це один з обов’язків  батька…”. Всього у Теміршина з Борте було 4 сини – Джучі, Чагатай, Угедей і Тулуй.

Рід Борджигінів відрізнявся від оточуючих – вони були високого зросту, широкоплечі, мали зелені з синюватим відливом очі (китайці в описах нази вали їх скляними) і світлувате з рудим відтінком волосся. При дворі Темір шина ходили слухи, що Джучі і Тулуй не його кровні сини. Вони відрізняли ся від батька і братів зовнішністю і характерами. Джучі вважали потомком Бото, брата вже померлого меркіта Чільгіра. Теміршин стверджував, що в мо мент взяття Олеун в полон вона вже була вагітна. Тулуя  Борте народила, ко ли Теміршин перебував у тривалому китайському полоні. Однак Теміршин визнавав синів Борте рідними, як і десятки хлопчиків, що народилися від йо го зв’язків з іншими жінками, але позашлюбні сини не мали прав на ханську спадщину. Тиміршин умів писати на уйгурській мові, читав і вів щоденник.

У 1206р. на курултаї Тиміршина обрали правителем всіх монгольських племен і він став називатися Чінгізханом. Слів «хан» і «курултай» в монголь ській мові не існувало – вони запозичені з казахської мови. Після курултаю  вступила в силу Яса – звід нових законів, за невиконання більшості яких ви нуватців страчували на смерть. Зокрема, содомітів обезголовлювали на місці.

Володіння Монгольської імперії при Чінгізхані стрімко і постійно розшир ювалися. Сини Чингізхана завели сім’ї, і кожному з них батько виділив част ку завойованих земель, які вони мали самостійно розширювати. Для цього кожний дістав від батька також невеликий загін військової кінноти. Найбіль ший улус одержав Джучі – землі Західного Сибіру, Південного Уралу, Хоре зм і обіцянку залишити йому всі землі західніше його улусу, доки дійдуть монгольські коні.

У 1205р., році землі-змії, у Джучі народився другий син. За його міцне тіло батько дав йому ім’я Бату (міцний). ( В історії існує твердження, що “Бату хан” означає “західний хан”. Після народження Бату ще ніхто не міг передбачити, що йому у спа дщину дістануться “західні землі»”і він стане їх правителем). Всього у Джучі було 14 синів.  Незважаючи на великі успіхи Джучі у військових походах, його відносини з Чінгізханом погіршувалися. Хан підозрював Джучі у бажанні  відділи тися зі своїм улусом від імперії в окрему державу. При загадкових обставин ах Джучі помер на полюванні у 1227р. Його тіло знаходиться в мавзолеї в Карагандинській області Казахстану. При ексгумації тіла Джучі у 1946р. в гроб ниці виявили скелет без правої кисті і з надрубаним черепом.

Після смерті Джучі Чінгізхан віддав його весь улус Бату. Це багатьох зди-ву вало, бо Бату не був найстаршим сином Джучі, мав всього 21 рік, і ще ні чим особливим не відзначився. В знак подяки за своє обрання головним пр авителем улусу Бату роздав всі землі братам. Військами улусу командував старший брат Орда-Ічен, а влада Бату була символічною.

Після смерті Чінгізхана у 1227р. на курултаї новим ханом Монгольської імперії обрали його сина Угедея. Він підтвердив Бату титул правителя улусу і пообіцяв допомогу у завоюванні для нього нових західних земель.

                                               Шлях до влади

У мирний час військова зброя, яка була державною власністю, зберігалася у зброярнях і видавалося воїнам перед походом. Головним родом в армії була кіннота. Військо ділилося на десятки, сотні і тисячі, і на чолі кожної одиниці був командир. Він мав окрему палатку, резерв коней і зброї. Всі кіннотники завдяки постійним тренуванням відмінно стріляли з лука. Кожен кіннотник мав до трьох запасних коней а також напильник для заточки стріл, голку, ни тки, ситечко для проціджування мутної води, мішки зі шкіри для води і суш еного сиру та невелику палатку. Кожен воїн мав рівне з усіма право при поді лі здобутих трофеїв. Частину з них кожен виділяв для хана. При дефіциті пр одуктів бійці пили кров коней. В армії був відсутній обоз на колесах та інже нерні приспосіблення (башти, катапульти і т.п.). При необхідності, їх вигото вляли китайці на місці битви. Кібітки були тільки у хана і знатних осіб.

Рішення про похід на захід було прийняте на курултаях 1229 і 1235р.  і він називався Кипчакським. Більшість дослідників сходяться на думці, що метою походу було об’єднання в одній державі всіх тюркських племен. Половці пе ршими у 1222р  вчинили опір глобальному об’єднанню і, потерпівши пораз ку, перекочували на захід від пониззя Волги до Угорщини.  Кипчакський по хід почався у 1236р. і в ньому брали участь майже всі нащадки Чінгізхана.

На перших порах походом командував найдосвідченіший полководець і розвідник Чігізхана Субедей. Він мав зв’язки з Римом, Венецією, Німеччи ною, але не мав кровних зв’язків з Чінгізидами.  Хан Угедей доручив племін никам обрати собі полководця. Незважаючи на відсутність достатнього  вій ськового досвіду полководцем обрали Бату. Цьому сприяло два аргументи –його ханська кров, і армія повинна була формуватися з  населення улусу Ба-ту.

До кінця 1236р. Бату укомплектував армію чисельністю біля 130 тисяч во їнів і 350 тисяч коней, яка рушила на захід. По європейських мірках ХІІІст. така армія виглядала страхітливою. Менша частина війська попрямувала на південне Поволжжя завойовувати землі кипчаків і інших племен, більша ча стина мала завдання завоювати мусульманську Волзьку Булгарії і сусідні князівства Тартарії – так у Європі до ХVІІст. називали князівства ортодокса льних християн.

                                                   Дороги до слави

Восени 1237р. армія 30-річного Бату зібралася на р.Цна (теперішня Тамбо вщина) і наприкінці листопада рушила на Рязань. Надворі була сніжна зима. До сьогодні питання, чим харчувалися цілу зиму низькорослі, до 1,2м в хол  ці, невибагливі  і витривалі до походів могольські коні залишається без відп овіді. У Рязані  мешкало до 8 тисяч населення, а в найближчій окрузі – до 15 тисяч. За оцінками сучасних археологів загальна чисельність населення регі ону площею 150тис. км²  в периметрі Рязань-Городець-Галич-Твер  не переви щувала 250 тис. осіб.

Хронологія походу наступна. 16 грудня почалася облога Рязані і будівниц тво камнеметальних машин, а 21 грудня місто здалося. Пройшовши 130км по засніженому безждоріжжю до Коломни, у жорстокому протистоянні з місцев им ополченням, монголи 14 січня 1238р. здобули місто. У битві загинув син Чінгізхана Кулькан – потенційний суперник Бату на посаду командувача ар-мією.  Проходячи щоденно по 18-20км 2 лютого розпочалася облога Володи мира. Яким чинам просувалася армія до Володимира – кількома колонами шириною до 300м і довжиною до 10км кожна по замерзлих ріках, чи широк им фронтом по суходолу – відповіді немає. 7 лютого Володимир впав.

Після Володимира армія розділилася на три колони, які  самостійно рухалися на північ з швидкостями 20-45км за добу і здобули або спалили міста Твер, Рост ов, Углич, Ярославль, Суздаль, Галич, Городець та ін.  4 березня на р. Сіть у лісах монголи знайшли табір князя Юрія Всеволодовича і розбили його бойо ву дружину. На цьому активні бойові дії армії Бату завершилися. Середні до вжина походу за 94 дні склала 1800км, а швидкість пересування – 38км\д. Ос-новна частина армії рушила на південний схід в степи, а Бату пішов на Козе льськ, де з невідомих причин ще пробув до 25 травня. При розкопках в Козе льську  не знайдено підтверджень битви, а в інших містах не знайдено жодн их поховань загиблих монгольських воїнів, що теж залишається загадкою,хоча за оцінками ці втрати за період кампанії сягали 50 тисяч осіб.

                                             Розквіт Золотої Орди

Гуюн і Менгу до 1239р. між Волгою і Доном завойовували половців на чо лі з Бачманом. На Північному Кавказі кипчаки на чолі з ханом Котяном не пі дкорилися монголам і всією ордою пішли в Угорщину. Бату в цей час розпо діляв завойовані на півночі землі між братами Беркечаром і Чилаукуном, пе реселяв зі сходу свої роди, зводив населення у десятки і сотні, призначав ад міністрації, будував житло і дороги. З місцевих фінських племен і прибулих тюркських племен-завойовників (татар і казахів) утворювалося населення ма йбутньої  Московії. Саму Москву заснував перший хан Золотої Орди, Менгу Тимур у 1272р., що приходився внуком Бату.

Восени 1240р. розпочався похід в Європу. Детальне вивчення походу Бату в Європу через територію сучасної України наразі відсутнє. 6 грудня монго ли ввійшли до Києва. Повноваженими господарями Київщини, Поділля, Во лині і Галичини були брати Данило і Василько Галицькі. Монголи не завойо вували руські території, а використали їх тільки для проходу до Європи.      Монгольське військо з Києва рухалося по засніжених лісах і полях колоною шириною до 100км по маршруту  Колодяжин-Ізяслав – Кременець – Володи мир-Волинський. У поході брала участь кіннота з нових улусів Рязанського і Володимирського князівств та князь Ярослав Всеволодович – батько Олександра Невського. При проході Бату через Болохівські землі (від Новограда до Проскурова) місцеві князі зговорившись, присягнули йому на вірність і він взяв їх під свою опіку. Данило Галицький дізнався про це, коли повернувся з перемовин з королем в Угорщині. Він знищив болотівських князів, їхні дво рища спалив і відновив князівство у попередніх кордонах.

У Володимирі-Волинському 3 брати Бату Гуюк, Менгу і Бурі розсварилися з ним і зі своїми військами повернули з походу назад у свої улуси. Це був пер ший сигнал про внутрішні негаразди у великій родині чінгізидів. Після Воло димира всі війська пішли до Галича і він після трьох днів осади впав. У Гали чі  монголи розділилися на три колони: Байдар пішов на Польщу,  син хана Угедея Кадан – на Валахію і південну Угорщину, а Бату – через Карпати у центральну Угорщину. Мадяри замість того, щоб використати прибулі рані ше половецькі війська Котяна для захисту держави, вбили його, і це змусило половців покинути Угорщину та піти далі, на Балкани.

Розгромивши Сандомир і Краків, у битві під Лігницею 9 квітня 1241р. мо нголи показали свої переваги у тактиці і військовій виправці і вщент розгро мили польських і німецьких рицарів та гусарів і повернули на південь для з’є днання з військами Бату. На р.Шайо 11 квітня 1241р. відбулася генеральна битва між військами Бату і угорського короля Бели ІV, у якій монголи пере могли, а король врятувався втечею до Австрії. Бату ще 6 днів переслідував втікаючих 20 тисяч мадяр і хорватів до самого Пешту. Війська Бату у зимо вий період при короткому світовому дні, віддаль 915км з Києва до Ужгорода подолали за 93 дні, до р.Шайо – за 100 днів, рухаючись з боями і зупинками з середньою швидкістю 10 км\добу.

Навесні 1242р. Кадан з армією вийшов на берег Адріатичного моря у хор ватському Трієсті. Володіння монгольської імперії тепер вже простягалися на 7,5тис.км від Жовтого до Адріатичного морів. Європа тремтіла від страху пе ред монгольською навалою. Смерть хана Угедея змусила Бату повернутися з військами на батьківщину, щоб взяти участь в курултаї по виборах хана. Це врятувало Центральну і Південну Європу від монгольського  спустошення. Влітку 1242р. війська Бату через Причорноморські степи повернулися на Во лгу.

Успішний похід Бату в Європу підніс його авторитет в імперії. Бату не пр иїхав на курултай 1246р., вибори хана були зірвані і імперією продовжила правити дружина померлго хана Туркен-хатун. Всередині родини чінгізидів

почалося друге, більш масштабніше, протистояння. Після довгих дебатів ханом обрали Гуюка, але у 1248р. він загадково помер. У 1251р. на курултаї ханом обрали Менгу, а викритих у змові проти нього 77 учасників стратили.

На лівому березі рукава Волги Ахтубі  (“білі пагорби”)  довжиною понад 500 км у 100км від берега Каспійського моря на місці кочової ставки з 1244р. Бату став  будувати столицю улусу Сарай-Бату. За короткий відтинок часу на перехресті Шовкового і інших торговельних шляхів виросло велике місто площею 3,6 тис.га з населенням до 350тис. мешканців і величавим ханським палацом. Він був прикрашений золотом і позолотою, а улус стали називати Золотою Ордою. У місті будували цегляні будинки, в яких були водогін і каналізація,  для мусульман збудували 30 мечетей для соборної служби, а для християн – один храм. На березі р.Урал при Бату виросло нове красиве місто  Сарай-Джук (маленький палац), що згодом стало столицею Ногайської Орди.

Володарів покорених земель Бату відсилав до хана імперії в Каракорум. Данила Галицького, Михайла Чернігівського, як господарів сусідніх земель, які не були володіннями Орди, Бату приймав у себе з усіма східними почестями.

У Бату помер його любимий кінь і він наказав вилити золоту статую скаку на натуральної величини. Її відлив майстер з Києва, що раніше відливав цер ковні дзвони. На статую витратили 15тонн золота. На сонці вона палала, як вогонь. Очі з червоних смарагдів горіли злим вогнем. Бату так сподобалася статуя, що він розпорядився відлити другу і поставити їх біля в’їздних воріт до палацу. Після смерті Бату у 1255р. коні незабаром зникли. Дослідники при пускають, що коні закопані у пісках Ахтуби.

Указ Бату переселити  племена брата Берке з Волги на пустинний східний берег Каспійського моря порушував рішення курултаїв про непорушність ко рдонів завойованих земель улусів, що викликало невдоволення усіх верств населення улусу і стало ще однією тріщиною у єдності чінгізидів. Ліквідація

у 1368р. центру Монгольської імперії в Китаї заклала початок розпаду імперії на окремі улуси з різними релігіями і національними традиціями.

                                               ХХ – ХХІ століття

400-тисячна 8-а армія генерала Брусилова у І світовій війні просувалась з м.Проскурова (м.Хмельницький) на західному кордоні Росії по австрійській території через Тернопіль – Галич – Рогатин – Ходорів до Львова з швидкіс тю 9км\день.

450-тисячна німецько-австрійська армія у лютому 1918р. витісняла з України більшовицькі війська від західного кордону по р.Збруч до Києва з швидкістю 39км\день.

У ІІ світовій війні влітку 1941р. німецькі армії пройшли Україну від захід-ного кордону до Харкова з швидкістю 8,8км\день, до Донецька – з швидкістю 10км\день. Радянські війська звільняли у 1943-44рр. територію України від німців по вищезгаданих маршрутах з швидкістю 3,8км\день.

Російська армія “зелених чоловічків“ у березні 2014р. у неоголошеній “гіб ридній війні” захоплювала в Україні АР Крим по суходолу від Керчі до Чор номорська з швидкістю 26 км\день.

Для порівняння 580-тисячна армія об’єднаної коаліції на чолі з США у лю тому 1991р. в операції “Буря в пустелі” по звільненню Кувейту від іракських військ після масованих авіаударів рухалася по пустелі з швидкістю 21 км\ день.

Незважаючи на колосальний прогрес у розвитку світової військової техніки від часів Бату, коли його армія просувалася виключно на низькорослих кониках, і до наших днів суттєвого прогресу у швидкостях військових окупацій чи звільнень територій від окупантів не відбулося.