Християнській свободі 1700 років

На початку ІІІ ст. н. е. в склад Римської імперії входили території від Колхіди і Сирії на сході до Атлантичного океану на заході, від Британії і Криму на півночі до Єгипту і Карфагену на півдні, а протяжність її кордонів перевищувала 16 тис.км (для порівняння: довжина кордонів СРСР сягала 60 тис.км, України – 7 тис.км).

Римська релігія, на відміну від грецької, не мала єдиної церкви і догматики, а складалася з язичницьких культів різних племен. Для римлян первинними були ку-льти і ритуали, а потім вже була теологія. Існували офіційно затверджені списки молитв на різні випадки життя. Згодом імперія взяла на себе організацію і прове-дення релігійних ритуалів. На чолі римського пантеону стояли бог небес Юпітер, бог війни Марс і його син Квірін та богині Веста, Венера і Церера. Їх вважали за-хисниками імперії, і їх святилища на Капітолії були головними центрами держав-ного культу. Біля двох століть у храмах не було статуй богів, а в храмах богині Ве-сти їх не ставили до ліквідації язичництва. Кожна сім’я мала свої святині, своїх бо-гів-покровителів і свій культ. Особливо популярним вважався бог дверей Янус. Центром культу було сімейне вогнище, а релігійні обряди виконував батько роди-ни. Сім’я піклувалася про померлих предків. Згідно вірувань римлян дух померлого продовжував жити у могилі, на яку родичі приносили їжу, і за це вдячні померлі були для живих добрими божествами. З часом відбулося зближення римських богів з грецькими богами і міфами, особливо популярними були міфи про подвиги Геракла, якого римляни називали Геркулесом. У жертву богам римляни приносили тварин, плоди рослин, довгі молитви і виконували ритуали. За жертву божество повинно було виконати прохання жертводавця. У релігіях було безліч заборон. Порушення дівами-весталками обітниці безшлюбності каралося смертю.

Батько найславнішого імператора Римської імперії Константина Констанцій Хлор був генералом, мати Олена – донькою господаря готелю і вона вже сповідувала християнство. Дід Клавдій Готик був римським імператором. Батько зробив блискучу військову кар’єру і, після затвердження у 285р. імператором Діоклетіаном нової системи управляння імперією – двома старшими імператорами (августами) і їх заступниками (цезарями) – став цезарем західної частини імперії. Через 20 років, згідно закону, він став імператором. Константин народився близько 280р.(?) у м.Наісі (нинішнє Ніш в Сербії). Після призначення імператором Констанцій покинув Олену і одружився з донькою імператора Максиміана Фаустою. Олена жила одиноко і скромно, проводячи більшість часу у молитвах.

Константина взяли у двір імператора Діоклетіана, де за кілька років він здобув добру освіту і пройшов школу придворних інтриг – “тримати свої думки не на обличчі, а у собі“. Після навчання Константин брав участь у військових походах, був сміливим, здобув популярність у солдат і місцевих мешканців, а імператор присвоїв йому ранг першого трибуна. У 305 р. 59-річний імператор Діолектіан, пі- сля 24 років успішного одноособового правління імперією, зробив неординарний і рідкісний у політиці крок – публічно відрікся від влади і переїхав у Хорватію вирощувати на своїй віллі капусту.

Константин покинув Італію і переїхав до батька в Британію. Незабаром після хвороби батько у 306р. помер. Підпорядковані батькові римські легіони у Йорку про-голосили Константина імператором західної імперії. У подальшому він успішно продовжував обороняти Галію і Британію від набігів франків. Після відставки Діолектіана на початку політичної діяльності Константина Римську імперію роздирали міжусобиці ворогуючих між собою імператорів, які очолювали провінції. Деколи число імператорів з їхніми цезарями доходило до восьми. У Константина була мрія повернути імперії, що почала занепадати, минулі єдність і могутність. У нього вже були дружина Мінервіна, син Крісп, і він поклонявся богам Гераклу і Аполлону та приносив їм багаті дари.

До Константина почали звертатися посланці зі сходу імперії з проханням вряту-вати їх від насильств імператора Максентія, і він вирішив йти походом на Рим. Від-стоювати у Константина свою владу у Римі імператор Максентій з військом вирішив у битві перед Римом на Мільєвому мосту через повноводний Тибр.

У поході Константин з військом побачили на ясному небі хрест, а вночі Констан-тину у сні з’явився Христос із хрестом і звелів, щоб його військо з такими ж знаменами йшло на битву. Зранку на білому полотнищі вишили золоті букви ХР і виру-шили в бій. Константин у душі відчув себе християнином. Добре навчена за останні роки в боях гальська кіннота Костянтина 28 жовтня 312р. загнала частину війська Максентія в Тибр, і разом з військом загинув Максентій, що впав у річку разом з обваленою частиною моста. Решту армії здалася в полон Константину, і він став одноосібним домінусом імперії. Рим радісно відчинив ворота Константину, і в честь перемоги поставили пам’ятник визволителям, на якому замість традиційного меча вперше у руці переможця був хрест.

За 273 роки після воскресіння Христа християнство поширилося не тільки в Рим-ській імперії, але й за її межами – в Криму, Іберії, Вірменії і теперішній Румунії. Проповіді Ісуса Христа знаходили розуміння мети життя у душах мільйонів людей різних релігій, змінювали їх світогляд і набували поширення. Християнство здобу-

вало у суспільстві все більший вплив, багато християн були серед військових, але вони залишалися поза законом і зазнавали гонінь – влада, особливо жорстоко при імператорі Діоклетіані, руйнувала побудовані храми, спалювала святі книги, забо-роняла молитися, а хто не приносив жертв язичницькаим богам –тих чекали втрати посад, майна і вигнання з краю. Однак сила істини християнського віровчення до-лала всі перепони і гоніння. Едиктом імператора Галерія з 312р.були припинені дії деяких існуючих антихристиянських едиктів і християнам дозволялося молитися, але їх зобов’язували молитися також за імператорів-язичників і збереження імперії.

У червні 313р. в Медіолані (Мілані) імператори Константин і Лициній підписали і розіслали головам провінційних адміністрацій для виконання знаменитий Мілансь-кий едикт. Згідно нього язичництво в імперії втрачало роль офіційної релігії, а хри-стияни і їх громади дістали свободу віросповідання і їм повертали всі церкви і май-но, які були конфісковані у період переслідувань. Едикт проголошував: ”…я, Константин Август і Лициній Август даруємо християнам і всім свободу сповіду-вати ту релігію, яку кожен бажає. … кожний бажаючий може сповідувати релігію християн вільно і без перешкод“. Iсторик Євсевій Кесарійський пише: ”Це був най-більш досконалий і грунтовний закон. Християнські громади, які переховувалися у часи переслідувань, відновили діяльність. З вигнання на батьківщину поверталися ісповідники святої віри і радісно проходили містами і селами. На площах цілі громади християн співали псалми і побожні пісні. Всі тішилися новим часом і надією на краще майбутнє. Сила Святого Духа всіх оживляла”.

У наступні роки Константин зміцнював своє політичне положення, а Лициній втрачав свої позиції. Навесні 323р. Лициній оголосив Константину війну, однак у битвах під Адріанополем і Хрізополем потерпів поразки і попав у полон. Незаба-ром його звинуватили у державній зраді і стратили, а Константин став імператором для Сходу і Заходу імперії. Тепер він мав розв’язані руки для реалізації своїх планів.

Основу стабільності в імперії Константин вбачав у легітимізації християнства.

Після приходу на трон Константин покликав до себе матір Олену і вона стала цари-цею. Все її подальше життя було зразком правдивої побожності і відданості вірі і церкві. У християнстві ще не було загальновизнаного символу віри, єдиного цер-ковного календаря, йшли активні теологічні дискусії, лунали взаємні звинувачення і анафеми. Для попередження розколу у християнстві через аріанські суперечки Константин ініціював проведення першого в історії християнства собору і виділив з казни кошти для перебування делегатів. У 325р. І Вселенський Собор відбувся в Нікеї (передмістя Стамбула Ізник на азійському березі Босфору), на якому були делегати не тільки з імперії, а й із-за її меж – Боспорського царства, Скіфії, Ві-рменії, Персії. Імператор вніс суттєве доповнення до Символу Віри, доповнивши його словами “єдиносущного з Отцем”. Після Нікейського (787 р.) Собору вже1226 років православні церкви, на жаль, Вселенського Собору не збирали (черговий ла-тинський Ватиканський Вселенський Собор завершив роботу у 1965р.). Місто Еліа Капітоліна, збудоване римлянами на місці зруйнованого ними Єрусалиму, було знову перейменоване у Єрусалим, який став святим містом не тільки іудеїв, а й християн. Християнські церкви і служителі церкви в імперії були звільнені від податків і отримали ряд привілеїв. Прапори і зброя стали прикрашатися хрестами. Константин дозволив церквам приймати пожертви, сам давав великі суми пожертв, ввів посади священиків у війську і ліквідував смертну кару розп’яттям. З монет зникли язичницькі символи, а стали карбувати на них християнську монограму.

Константин не любив Рим (за весь період свого імператорства відвідав його три рази) і негайно вирішив будувати нову столицю. Із трьох місць для нової столиці, Софії, Трої і Візантії він обрав третє і на європейському березі Босфору з 324р. у Візантії почалося небувале будівництво. Константин вкладав у першу християнсь-ску столицю все, що завойовував – гроші, історичні, архітектурні і художні цінно-ності, полонених будівничих, архітекторів і художників. По завершенні Нікейсько-го собору його делегати помолилися на освяченні нового міста. За 6 років заверши-ли будівництво міста і назвали його Новий Рим, однак всі називали його Констан-тинополь або Царгород. Після 11 століть розквіту Константинополя і Візантійської імперії при імператорі Константині ХІ османи у 1453р. тривалим штурмом здобули столицю, християнські святині зруйнували, або переробили їх на ісламські, і місто перейменували у Стамбул.

Перенос столиці був символом орієнталізації і опори на нові цінності – теократи-зацію влади, встановлення ритуалу і ін. Ознакою імператора стали пурпуровий шитий золотом одяг і діадема з перлів. Імператор правив милістю Божою, християнсь-ка церква визнала його намісником Бога на землі, а у питаннях релігії голос імпе-ратора переважав голос Патріарха. Новими законами Константина вимагалося гуманне відношення до засуджених, рабів та за проступки громадян проти моралі. Константин першим серед державних правителів започаткував відновлення, будів-ництво і опікунство християнських святинь на Святій землі.

Цариця Олена у свої 80 років з листом від Константина до патріарха Єрусалимсь-кого Макарія про сприяння їй поїхала до святої Землі відвідати місця страждань Спасителя Ісуса, побудувала церкву св.Гробу Господнього і біля 80 церков, віднай-шла хрести і визначила той, на якому був розіп’ятий Ісус. Цю подію Церква відзна-чає святом Воздвиження Господнього Хреста. Частку Животворящого хреста і чо-тири гвіздки, якими був прибитий до Хреста Ісус, Олена привезла до Константи-нополя. Частка Хреста зберігається також у храмі св.Софії у Києві. Свята Олена у святості померла на руках Константина у 328р.

У Різдвяному посланні 2013р. Вселенський Патріарх Варфоломій відзначає, що через 1700 років після отримання свободи сповідування християнства, віруючі у деяких державах знову терплять переслідування.

У 1686р. Московія незаконно оформила перехід Київської метрополії від Константинополя до Москви, а у 1700р. цар Петро І ліквідував посаду Патріарха РПЦ. Після приходу до влади більшовиків їх першим кроком у період проведення Помісного Собору РПЦ у 1917р. по вибору Патріарха в Успенському собор був його обстріл, що змусило делегатів переїхати до собору Христа Спасителя. Тим-часовий уряд Керенського заборонив скликання в Україні Всеукраїнського Церковного Собору. Радянська влада до 1929р. ліквідувала УАПЦ, а програма “Cоюзу войовничих атеїстів“ по ліквідації в СРСР до 1935р. всіх церков та щоб до 1937р. ніде не лунало слово “Бог” була майже повністю виконана.

Раннєхристиянський теолог К.Тертулліан мріяв про щастя і братерство, які настануть, коли імператор стане християнином. У військовому поході проти персів в Никодимії Константин прийняв святе Хрещеня, але незабаром захворів. Святу церкву і імперію він поручив єпископам. 22 травня 337р. Константин помер і його тіло поховали у церкві Апостолів у Константинополі. За заслуги перед Церквою у поширенні і захисті християнства святі Константин Великий і Олена отримали назву рівноапостольних і день їх пам’яті відзначається 3 червня (21 травня).