Історії з життя емігрантів. Колесо долі Оксани Лятурянської

Нема отчизни? – Іншої не треба!
Ніколи не вросте у серце чужина.
Хай ще і ще нас Бог карає з неба, –
Отчизна в світі є лише одна!
„Нема отчизни?.”

Чи не голосінням емігранта назвемо ці строфи, написані Оксаною Лятуринською. Сповідальна поезія душі скитальця, жодного лукавства. Написано щиро і зрозуміло, а на малюнку – бездонна самотність життя, що чекає попереду.

Безперечно, вона бачила світ не таким, як усі інші, малюючи незнане майбутнє. Справжня велич таланту Оксани Лятуринської відкривається лише з відстані часу. Її ім’я, донедавна маловідме загальній аудиторії, повертається з забуття, час від часу нагадуючи саме про себе.

Вперше публікуються три малюнки художниці, віднайдені в архіві Українського Національного Музею в Чикаго. У них – болюча для багатьох українців тема втраченої батьківщини, німий монолог що, можливо, раз на півстоліття обзивається півсловом. В умовах таборового життя у Німеччині 1946 року вийшла збірка новел «Материнки» під псевдонімом Роксани Вишневецької. За цим іменем Оксана Лятуринська – одна з найвидатніших оригінальних жіночих постатей української культури.

Народилася Ксеня Лятуринська 1 лютого 1902 року на на хуторі Ліс Кременецького повіту біля містечок Катербург і Вишневець, що на Кременеччині (нині село Хоми Збаразького району). Звідси і псевдонім, а ще свої твори авторка підписувала як Оксана Печеніг або просто криптонімом О.Л.

Малярство, різьбярство, скульптура, писанкарство, поезія і літературна спадщина позначені самобутнім лятуринським почерком. “… А світ увесь, як писанка, яскравий. З тобою йде він і за межі сну,”- скаже вона в одному з віршів, живучи насамотині у Мінеаполісі. Удень мисткиня друкувала на машинці свої твори, а вночі — писала писанки, за прадавнім звичаєм замовляючи їх словом молитви. Так народжувались поетичні і писанкарські замальовки. Але наростання туги за рідним перегукується з творчістю Лесі Українки і лягають на папір нові рядки: “І кожний день затре один на лицях колір. На полотні моїм — все більше холод. Білої осени в безбарвнім колі”.

Дослідник творчості мисткині П.Лопата написав: «Ця жінка не знала у своєму житті звичайного людського щастя, хоча й була надзвичайно обдарованою особистістю – її ім’я як художниці навічно вписано в історію українського мистецтва. Однак усупереч життєвим перипетіям, якими вимощений творчий шлях Оксани Лятуринської, вона не зреклася свого Богом подарованого таланту, зумівши реалізувати себе і в малярстві, і в скульптурі, і в кераміці, і в писанкарстві, і в поетичній творчості». Відомий літературознавець Юрій Бойко зауважив: «Оксана Лятуринська є поетка Божою милостю, і тільки жалюгідні еміграційні умови винні в тому, що вона досі не стала славною і широко знаною… скрізь».

Молодість поетеси минула в Празі. Поруч з нею були Олександер Олесь, Олена Теліга, уродженець Херсонщини Євген Маланюк, скульпторка Галя Мазуренко та інші. Це було місто для вільної творчості, у якому Оксана прожила майже 20 років. У родині серед семи своїх братів і сестер Оксана звернула на себе увагу писанням віршів. У 1918-1920 роках навчалась у Кременецькій українській державній гімназії. Коли їй було 19-років — померла мати. Протестуючи проти волі батька видати її заміж за нелюба, утекла з дому і виїхала до Німеччини, пізніше до Праги. Там успішно закінчила філософський факультет Карлового університету, Вищу промислово-художню школу, займалася скульптурою, брала участь у виставках, які влаштовувалися у Лондоні, Парижі, Берліні. Здобула визнання за скульптури — погруддя Тараса Шевченка, Симона Петлюри, стала автором погруддя чеського президента Томаса Масарика та оригінального за своєю формою надмогильного пам’ятника полеглим українським воїнам Армії УНР і УГА на військовому цвинтарі в чеському місті Пардубіце. На замовлення Українського Національного Об’єднання в Голландії у 1939 році за її проектом споруджено на могилі полковника Євгена Коновальця в Ротердамі пам’ятник. У Празі Оксана Лятурниська стає членом «Спілки українських митців, письменників і журналістів», часто публікує свої твори у «Віснику» Д. Донцова. У 1938 році виходить її перша поетична збірка «Гусла», а у 1941– «Княжа емаль».

Розповідаючи про празьку поетичну школу історик Оксана Пеленська зауважує, що поетів празької школи поріднили почуття тривоги за батьківщину, ностальгії й звичної в умовах еміграції незахищеності. Шукали берега вони по-різному. Теліга і Олег Ольжич повернулись додому і заплатили за це життям. Більшість емігрувала далі, покидаючи назавжди в Празі друзів, родинні архіви і бібліотеки. Ці втрати, як згодом, уже на еміграції в Америці, писала українська пражанка Оксана Лятуринська, завжди викликали біль. “Все загинуло”, – з сумом говорила вона. Друга світова війна у долю мисткині вмуровувала випробовування через перебування в таборах для переміщених осіб німецькому Ашафенбурзі. З Праги до табору їй не вдалося вивезти нічого зі своїх робіт. Рідкісна і чи не єдина фотографія того часу збереглася в архіві музею разом із списком близьких за духом їй людей.

Сучасники Лятуринської пригадують її як маломовну, непоказну і вельми інтелігентну жінку. З Німеччини Оксана Лятуринська вирушає за океан і на початок 50-х років поселяється в Міннеаполісі (США). Тут українська поетеса та мисткиня зазнала чималих матеріальних труднощів, та все ж не стояла осторонь громадського та культурного життя. Була довголітнім кореспондентом літературного збірника «Слово», що виходить у Канаді. Побачили світ такі книги: поетичні збірки “Княжа емаль” (1941, 1955), “Веселка” (1956), дитячі вірші “Бедрик” (1956). Померла 13 червня 1970 року у м. Міннеаполісі, похована на українському цвинтарі в Бавнд-Бруку. 1983 року посмертно вийшли “Зібрані твори” мисткині.

Залишилась книжки Оксани Лятуринської, які бережуть в бібліотеці Українського Національного Музею (УНМ), як і нещодавно віднайдені малюнки, присвячені добі перебування українців в таборах для переміщених осіб. Згідно зі статистичними даними, які наводить ЦПУЕН (Центральне Представництво Українських Емігрантів в Німеччині), серед всього загалу українців в окупаційних зонах Європи перебувало 345 діячів в галузі мистецтва та 56 письменників. Більшість із українських митців обрали місцем свого подальшого проживання Сполучені Штати Америки.

Марія Климчак, куратор УНМ в Чикаго